image007.gif
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Головна

Вірші про Бога

Вірші юності

Пісні

Про нас

 

 

У вишиванку одягнула Слово,                                 

Яку бабуся вишила моя.

Карпатську осінь в коси заколола

І з темряви на світло повела.

Воно, воскресле в вірі і надії,

Пішло в народ – величне і просте.

То на снігу багаттям душу гріє.

То в спрагу джерелом живим забє.

Пихата новомодність насміхалась:

“Дивись, старі Шевченківські роки…”

Та рідне Слово сміху не злякалось,

Бо вічність тче із нього рушники.

                     25.10.1993р.

 

       моїм віршам-дітям

Я віддала вас, діти, на осуд у руки чужі.

Хтось своє дописати спішить, а для когось щось лишнє…

Не для осуду я вас родила із болем в душі,

Для загоєння ран вас послав через мене Всевишній.

                                             14.07.1995р.

 

Я так і не навчилась жити по земному,

Живу, як у гостях...

                 Так хочеться додому…

                          9.03.1993р.

 

Відкрита душа – це ромашка при людній дорозі,

Волошка при стежці, піон під нічийним вікном,

Це пізня троянда на першім зимовім морозі,

Це чисте джерельце, що вибилось поруч з багном.

                                                       2.07.1995р.

 

Яке то щастя мати добре серце

І душу чисту-чисту, як сльоза,

Коли життя пульсує, бє джерельцем

І виснажених в спрагу напува.

Як тяжко свічкою горіти в ніч бурхливу,

Струмочком чистим бігти по багні.

Палати вогнищем у снігову завію,

Освячувать любовю чорні дні.

                                      5.05.1994р.

 

Любов це то, чим живиться життя,

Це самовіддання, самопожертва,            

Це радість гармонійного злиття

З творінням Божим, з Богом і з безсмертям.

                                     1.08.1994р.

 

                Моє життя розпяте на хресті

І кровоточить ранами будення.

Всі муки заховала я в собі,

У світ несу  любов, жагу, натхнення.

16.09.1994р.

 

                                      А ты люби

Называли все тебя пропойцей.

И когда ко мне ты приходил,

Всяк прохожий нас с тобой насмешкой,

И презренным взглядом проводил.

И в начале я тебя стыдилась,

Избегала от случайных встреч.

А когда душа твоя открылась,

Стыд сгорел, как восковые свечи.

Девушка, не слушай «змей» шипенье,

Их презренные в злобе слова,

Что пропойца он. Отбрось сомненье.

Разгляди, – чиста его душа.

Если любишь ты его душою,

И не меньше любит он тебя,

Не стыдись - любовь сдвигает горы.

Видишь, он идет к тебе, любя.

Трезвый ли? Нет, пьяный – от любви,

Чувствуешь, – твои глаза пьянеют…

Пусть же каждого любовь хранит.

В сердце каждом пусть любовь лелеет.

                                  20.12.1970г.

 
                                  Я влюблена

Я сегодня чуточку пьяна.

Я впервые выпила вина.

Не смотри так, милый, на меня.

Ты прости, но я люблю тебя.

Милый мой, быть может ты сейчас

От меня услышишь много слов

Тех, что в моей в жизни первый раз

Окрылила первая любовь.

Мне сегодня восемнадцать лет.

Я сегодня чуточку пьяна.

Всем хочу открыть я свой секрет:

Я в тебя безумно влюблена!

                     20.12.1970г.

 

Ты такой смешной, простой и милый.

Мне с тобой всегда легко, легко.

И когда ты даже молчаливый –

Весело мне рядышком с тобой.

Пусть невзгоды, вьюги сверепеют,

Мне с тобою рядышком тепло.

Пусть все ночи вокруг нас чернеют,

Но с тобою мне всегда светло.

Ты такой смешной, простой и милый,

Мне с тобой всегда легко, легко.

Нет на всей земле меня счастливей,                      

Когда я с тобой плечо-в-плечо.

   1970г.

 

Ты в семнадцать лет мечтал о счастье,

О жене красивой, сыновьях.

И со многими девчонками встречался,

А потом ты повстречал меня.

Девочки к тебе со всей душою,

Ведь ты добрый был и так красив.

И однажды стать своей женою

Ты меня с любовью попросил.

Извини, что я тогда смолчала, –

Не хотела огорчать тебя.

Что того не будет, друг мой, знала,

Жизнь ведь только началась твоя.

“Ничего, что старше ты годами –

Счастьем опьянен, ты говорил,

Познакомлю я тебя с родными,

Обязательно понравишься ты им…”

И стоял ты, к стенке прислонившись,

Нашу жизнь описывая мне,

В туфельках – мороза ты не слышал,

И не видел падающий снег.

Говорил ты долго и красиво,

А потом спросил: «…согласна ль ты?

Будут у нас три прекрасных сына…»

И опять ушел в свои мечты.

Как приятны те воспоминанья.

Мы тогда друзьями разошлись.

Я не против, друг мой, чтоб свиданье

Нашим семьям подарила жизнь.

                             1.06.1971г.

 

Я уезжаю и на память о себе

Оставляю маленький блокнот.

В нем все обращения к тебе.

В нем душа моя тебе поет.

В нем тебе я расскажу все то,

Что при встрече не смогла сказать,

В нем слова из сердца моего,

Сердце, ж никогда не сможет лгать.

                                     26.1261970г.

 

Почему же в жизни так бывает:

«Любишь» – спрашивает он, любя.

А она с улыбкой отвечает –

«Извини, люблю, но не тебя.»

Почему же в жизни так бывает:

Ждет она, томясь в любви к нему

Он в лицо любви слова бросает –

                          «Что ж, прощай, другую я люблю»

Почему всегда так не бывает :

Он ей шепчет: «Я люблю тебя…»

Чуть смутившись, нежно отвечает

Девушка ему: «И я, и я…»

                                    22.10.1970г.

 

Тебе уж двадцать пять, мне только восемнадцать.

Не так уж привлекателен с себя.

Есть много у меня парней, им девятнадцать, двадцать,

Я почему-то – выбрала тебя.

Ты прожил четверть жизни, ты не глуп,

Ты разное прошел, и все встречал.

Много тобой целованных есть губ,

И много женщин страстно ты ласкал.

Ты думал, что и я пройду как тень.

Что навсегда забудешь и меня.

Но не забыть тебе тот светлый день,

Когда впервые глянул мне в глаза.

Был гордым ты, уверенным в себе.

Но взгляд мой – страсть твою остановил.

Украдкой робко мне в глаза глядел,

Растерянный, ты таял от любви.

                                     1969г.

 

В школу тогда мы ходили с тобой.

Не ведала я, что такое любовь.

Но почему-то при встрече всегда,

Я словно в тумане, стояла пьяна.

Никто и не знал, что мне нравишься ты.

Годы ушли, но остались мечты.

Ты где-то скрылся, по жизни идя.

Своей дорогой ушел от меня.

Вера с Надеждой вели мою жизнь.

И вот в перекрестке дороги сошлись.

Мы, милый, с тобою встретились вновь.

Теперь в моем сердце томится любовь.

Но ты и сейчас не знаешь того,

Что имя давно твое в сердце моем.

И вот я впервые танцую с тобой,

Впервые меня провожаешь домой.

Та встреча с тобой, словно сон наяву

Пришел он, любовь разжигая мою.

И снова я, словно в тумане, пьяна,

Стоит мне только увидеть тебя.

Снова любовь моя в твоих руках.

Моя надежда, как белый птах.

Волю надежде хотелось бы дать,

Но белый птах ведь умеет летать.             

Верю с Любовью, что мой белый птах,

Не затеряется в синих горах.

Если Любовь с Верой в сердце живет, –

Знаю, Надежда от них не уйдет.

                             15.06.1970г.

 

Сильва, ты меня не любишь,

 – Сильва, ты меня погубишь,

Говорили ей всегда ребята.

Ведь сразят любого красотой,

Чистым сердцем, богатой душой,

Наши украинские девчата.

                                     1971г.

 

Отказываюсь я тебя понять.

Как можешь девушку, какую ты не любишь,

Как можешь обнимать и целовать, обманывая,

Как можешь голубить?

Как можешь называть ее своей,

Ведь ты же знаешь, что того не будет.

Что через несколько тех «сладких» дней,

Ее, обманутую, бросишь и забудешь.

Представь обманутой свою сестру.

А – нет сестры, представь родную маму…

Прости, что так с тобою говорю.

Прости, коль сыплю соль на твою рану.

Я знаю, верю, друг мой, можешь ты

Единственной дарить любовь и ласку.

Я вижу чистоту твоей души.

Только любовь с тебя снять может маску.

                   1968г.

 

Мне, милый мой, и больно, и обидно,

Мы попрощаться встретились с тобой.

Кто-то решил за нас, что нам, как видно,

Не велено быть вместе, дорогой.

Тебя, узнав, я очень полюбила.

Хоть был со мною ты немножко груб.

И знай, другому б никогда я не простила,

Если бы он посмел коснуться моих губ.

«Прощай» – сказать ни я, ни ты не в силах.

Ты ждешь мой зов, а я всегда зову.

Будем ли вместе, разойдемся ль, милый,

Знай, именем твоим я сына назову.

                                                1969г

 

Не отличался вечер тот ничем

От предыдущих наших вечеров.

Все так же месяц улыбался всем.

Все тот же звездный блеск и аромат цветов…

Но вдруг все изменилось: – звездный блеск

Зажегся фейерверком в небесах.

Цветов радужных ароматный всплеск

Брызгами счастья засиял в глазах.

Все изменилось только оттого,

Что ты сказал всего три слова  мне.

Ты отдал мне тогда свою любовь,

А я свою – передала тебе..!

                        12.08.1970г.

 

Не верю я в красивые слова

Хотя так много есть прекрасных  слов,

Которых жаждет каждая душа,

Чтобы зажечь в сердцах от них любовь.

Как много нежных и красивых слов

Шептал один парнишка при луне,

Шептал он даже что-то про любовь –

Вчера подружке, а сегодня мне.

Другой твердил, что я его любовь,

А третий всех «единственною» звал…

Прошу тебя, мой друг, не пустословь.

Ответ тебе за них придется дать.

Есть много нежных и красивых слов,

От них кружится счастьем голова.

Но разве виноваты те слова,

Которые звучат из уст лжецов.

                      Зима 1969г.

 

Дождь стучится ко мне в окно,

Тихо шепчет – «открой…»

И шаги я ловлю его

В тишине ночной.

Дождик шепчет в ночной тиши:

«Легче грусть, коль вдвоем,

Ты о встрече с родным грустишь,

Я – о встрече с весной.»

Говорю я дождю в ответ:

«Скоро грусти конец,

Скоро солнце твоей Весне

Доплетет свой венец.

Скоро, скоро цветы любви,

Счастья и красоты

Разбросает твоя Весна

На мои сады.

Счастья нашего пелена

Землю укроет собой.

Скоро – вместе  навсегда –

Я скажу, дорогой».

                 1970г.

 

До сих пор играла я в любовь.                

Потревожься, – сердцу я шепчу.

И шептала сердцу вновь и вновь:

«Сердце, сердце, я его люблю»

Но в упор оно кричало – «нет!

Не обманывай сама себя…»

И однажды закружился свет,

Сердцу прокричала я, любя.

«Сердце, не тревожь души моей,

Ведь его я вовсе не люблю»,

А оно стучит сильней, сильней…

Тихо шепчет: «я ведь не шучу…»

Вот и кончилась игра в любовь.

Вовсе не до шуток стало мне.

Жду все от него таких я слов,

От которых бы на всей земле

Была бы счастливее я всех.

Жду все от него таких я слов,

Чтоб кружилась в счастье голова,

Чтобы те счастливые слова

Подарили вечную любовь.

                    12.08.1970г.

 

                           Докажи любовь

Жду я ответа без слов

На мой безсловный вопрос.

Видишь, мой милый, любовь

Наша горит кустом роз.

Что ж в предрассветной тиши

На лепестках нежных роз,

Отблески вечной любви,

Или обмана и слез?

Жду я ответа без слов.

Может, слова мне солгут.

Ты докажи мне любовь

Нежным касанием рук.

Ты мне признайся в любви

Взглядом пьянеющих глаз,

Трепетным сердцем, в груди,

Которое любит всяк час.

Ты докажи мне любовь

Песней живою души,

Чистой, сердечной, без слов.

Верностью мне докажи.

Жду я ответа без слов.

Может, слова мне солгут.

Ты докажи мне любовь

Робким касанием губ.  

(1969г.)

 

                            Поверь только ему.

При встрече я с тобою все время только спорю,

А коль ты не со мною – тебя я очень жду.

«Парней у меня много» – тебе все говорю я,

Но что б ни говорила, не верь ты ничему.

Я долго промолчала и очень заскучала.

Решила написать я, о том, что уж не жду.

Сама томлюсь в надежде и верю в нашу встречу.

Но, что б ни написала, не верь ты ничему.

Слова искать не надо, им не страшна преграда,

Они летят за ветром и в стужу, и в жару.

И если ты услышишь – «она была неверной…»

Но, что б ни говорили, не верь ты никому.

Узнать, коль хочешь правду, – послушай мое сердце,

Лгать сердце не умеет, Любовь – маяк ему.

И в то, что ты услышишь, и в то, что ты узнаешь,

В то, что оно расскажет, – поверь только ему.

                                                         1970г.

 

Ты меня не любишь, что ж, не буду

Я тебе писать, не буду ждать.

Я тебя, друг милый, не забуду.

И, любя, хочу тебе сказать.

Говорил мне дед, а деду прадед…

Знает поговорку ту любой –

Низко падает, – кто высоко летает.

Ты ведь знаешь это, дорогой.

Не гордись ты красотой, пожалуйста,

Человек блестит не внешностью – душой.

Не за переплет – за содержание

Любят люди книгу, дорогой.

Я хочу без горького волненья

Разойтись, чтоб в мире и любя.

Пусть хранят нас мудрые ученья.

Пусть Господь благословит тебя.

                              1968г.

 

Напрасно загордился ты собой,

Узнав, что я давно люблю тебя.

Пусть же сильна будет моя любовь,

Чтоб не разрушить, а сберечь, любя.

Пусть даже буду плакать я, рыдать,

Пусть будет мокрая от слез подушка,

Никто об этом и не будет знать,

Никто – ни ты, друг мой, и ни подружка.

Пускай мне без тебя жить очень трудно,

И я без глаз твоих схожу с ума,

Пусть мне в веселые минуты нудно,

Пусть отвернутся от меня друзья,

Пусть сердце давит грусть и боль, но я               

Буду молиться за нашу любовь.

С надеждой, верой буду ждать, любя,

Твоих объятий сильных, дорогой.

                                    1969г.

 

Скажи мне, дарит ли тепло тот свет,

Который звезды нам с тобой дарили?

Можно ли сердцу приказать любить

Того, с кем с детства, и по детски мы дружили?

Скажи мне, может ли тепло дарить

Луна, что с неба нам светила?…

Прикажешь ли ты сердцу разлюбить того,

Которого душою полюбила?…

 1969г.

 

Вы спросили меня, – почему только раз,

Можно сильно любить всей душою.

Почему, полюбив, разлюбить уж нельзя?

Почему лечат беды – любовью?

Вы спросили меня, – почему не забыть

Первых грез и любовных мечтаний?

Почему не забыть первой нежной любви,

Первых радостных, робких свиданий?

Человек, когда делает шаг первый свой,

Этим шагом – всю жизнь он проходит.

Первым словом себя выражает, родной

Первый смех, первый плачь… Что – все это проходит?

Первый нежный расточек любви – он растет:

Любовь к маме, к отцу, с другом верным,

К детям, к внукам… Любовь – никогда не умрет,

Но всегда будет первой для первых!

                                               1970г.

Не спеши

Чтоб сказать кому-то – «Я люблю…»

Не спеши, подумай и тогда,

Когда убедишься, что она,

Да, любовь, пришла и навсегда.

И ответить, тоже не спеши.

Лучше промолчи, когда нибудь

Ты ответишь без малейшей лжи,

Коль полюбишь. Только не спеши.

                                    1970г.

Прощайте

Простите, друг мой, что сегодня я

Впервые вас решила потревожить.

И попросить, если не трудно вам,

Прочесть написанные мною строки.

Не хорошо я поступила, что ушла

                Не дождалась, хоть обещала ждать.

Я избегаю встреч. И больше так

Я не хочу. Я все должна сказать.

Я жить хочу, большой любви хочу.

Чтоб я любила, и меня любили.

Я очень, очень, очень вас прошу,

Чтоб вы меня за все, за все простили.

Ту в сердце боль, что причинила я,

Да, вашу боль, я очень понимаю.

Ведь тоже я томлюсь и жду, любя,

А он с другой идет, того не зная.

Ну, что мне делать, как мне дальше быть?

Ну, что же вы, скажите, не молчите.

А я хочу, хочу его любить…

Прошу, друг мой, прошу, меня простите.

Прощайте и простите мне за все.

Желаю вам любить и быть любимым.

Пусть вас, друг мой, Господь благословит.

Чтобы любовью жизнь была хранима.

Прощайте и простите, не тая

Обиды в сердце. Снова улыбнемся

При встрече, как хорошие друзья…

Надеюсь, мы друзьями расстаемся.

                                1970г.

 

Ночную темень режет шепот:

«Не надо, я прошу тебя…»

Обнял кусты невинный ропот.

Он шепчет в ярости – «…моя…»

Луна светила в небе тускло

Скрипела липа тяжело…

В сердце ее смертельно пусто –

Зверски растерзана любовь.

28.04.1971г.

 

Опять звучит тот старый, старый вальс,

И ты с улыбкой нежной на устах.

Опять я слышу шепот – «Можно вас?..»

И снова мы у вальса на волнах.

Не уж былого, нам не возвратить?

Не уж чужими стали мы с тобой.

Но почему тебя мне не забыть?

В сердце моем живет к тебе любовь.

Не в праве я, родной, тебя судить.

Ушел ты, не простившися со мной.

Верю, любовь тебя мне возвратит.

И снова будем вместе мы с тобой.

                              25.12.1970г.

 

Тебя я почему то к прошлому ревную,     

Хотя совсем не знаю я его.

Мне кажется, что любишь ты другую,

И что живешь ты только для нее.

Тогда зачем ты говорил, что любишь,

И обнимал меня в тиши ночной?

Зачем теперь меня с друзьями судишь?

А я ведь так гордилася тобой.

А я ведь так ждала с тобою встречи.

Я верила, надеясь и любя.

Ко мне стучался каждый новый вечер

С волненьем, в ожидании тебя.

Но не зовет меня, как прежде, телефон.

И в дверь ко мне, как прежде, не стучат.

Сторонкою обходит почтальон…

Но почему же все вокруг молчат?!

Коль замолчало все вокруг меня

Лишь только оттого, что ты молчишь,

То знай, друг мой, что я люблю тебя.

А ты мне за мою любовь простишь…

      (1971г.)

Не знаю, встретились с тобой мы по любви,

Иль просто дружба нас с тобой свела.

Я помню, как однажды намекнули

С товарищем, что я мол, из села.

Услышав это, ничего я не сказала.

И вы, смеясь, другой начали разговор.

Господь, благослови их юности начало,

Дай мудрости Твоей, в сердцах зажги любовь.  (1968г.)

 

Сердцу не прикажешь.

«Не для тебя он – мне твердят девчонки, –

Взгляни, какие мальчики вокруг,

Стройны, красивы… Что в твоем мальчонке?»

«Нет, девочки, он больше мне, как друг.

Пусть тот всех поражает красотою,

А этот незаметный и простой,

Сама не знаю, что в нем есть такое,

Что полюбить заставило душой.

Впервые так взволновано, тревожно

Забилось сердце у меня в груди.

Это его любовь так нежно, осторожно

Вошла, чтоб в моем сердце расцвести.

                                    1968г.

Ты знаешь, не скрывала от тебя

Я ничего и этого не скрою.

Прости, ведь не виновна в этом я.

Сама не знаю, что теперь со мною.

                     Я не привыкла говорить загадкой,

Не прятала я от тебя глаза.

Вот и сейчас мою любовь украдкой,

Таить не буду, друг мой, от тебя.

Мы с детства добрые друзья с тобой,

А дружба честная не судит, не ревнует.

Прости, я встретила свою любовь.

Чья-то любовь пусть и твое сердечко завоюет.

                                    1969г.

 

Кто-то сказал, что для тебя я развлеченье,

Что “кадра” – как других ты называл.

Меня встречаешь ты с любовью и с волненьем

И я к тебе спешу, лишь только бы позвал.

 1970г.

Красы такой в тебе не замечала

При нашей встрече первый раз с тобой.

Я никогда, друг мой, и не мечтала,

Что нам идти дорогою одной.

А жизненная ведь длинна дорога

И много перекрестков у нее.

Но, приближаясь к ним, зачем тревога?

Друг мой, я не сверну с нее.

Дорога жизненна, крута и нелегка.

Идешь – вдруг резкий поворот.

А что за ним? Высокая гора.

Но не вернусь я, а пройду вперед.

     Дорога наша не всегда в цветах.

     В ней солнце с неба не всегда смеется.

     Но не померкнет радость на устах

     Всегда сквозь тучи счастье улыбнется.

                                  12.06.1969г.

 

Я ту ночь сладким сном назову,

Ты шептал мне, целуя, – люблю...

Но ушел этот сон наяву

И осталось одно – почему...

Почему эта ночь так грустна?

Почему в эту ночь я одна?

Почему в себе грусть не тая,

Мое сердце зовет лишь тебя?

Почему стало грустно весной

И не радуют больше цветы?

Ах, зачем вся весна мне одной?

Почему не идешь ко мне ты?

Я в надежде тебя узнаю.

Ждешь, что я тебя вновь позову.

Я с любовью в надежду иду...

Пусть же с грустью уйдет “почему”. 

(28.08.1971г.)

 

Ты как-то мне сказал – “тебя мне жалко,          

Ведь все-таки ты столько лет ждала...”

От этих слов мне стало больно, горько.

Ты про любовь ни слова не сказал.

Жалеть меня, мой друг, совсем не надо.

Я испытанье верности прошла,

Хоть искушенья сыпалися градом,

Не день, не месяц, милый, а года.

Ты отслужил, но что с тобой случилось.

Мне кажется, ты возвышаешь свое “я”.

Я ж, друг мой, в испытаньях укрепилась,

И рушит горы все любовь моя.     

(1971г.)

 

Будешь ли ждать? – ты спрашивал меня.

Только ответа так и не дождался.

Я утаила, что люблю тебя,

Что в моем сердце ты навек остался.

Вечернею порой взойдет луна

И перламутром звезды заблестят.

Я буду! слышишь? буду ждать тебя!

Не сомневайся, милый мой солдат.

Я знаю, служба будет не легка,

Но верю я, что будешь ты примерным,

И что останешься ты до конца

Любимым сыном, другом, мужем верным.

                                       1970г.

 

До встречи.

Вот и пришла пора нам расставаться.

Еще, еще немножко постоим.

Не для того, чтобы поцеловаться,

А молча друг на друга поглядим.

Нет, я не верю, это лишь начало,

Скажи, что это вовсе не конец.

Но почему вокруг все замолчало,

Кроме наружу рвущихся сердец.

Ну что ж, не будем мы с тобой прощаться.

До встречи, до свиданья, дорогой.

Ты сможешь, отслуживши, мне признаться…

И я тебе отдам свою любовь.  

 (23.12.1970г.)

Плачут окна дома моего

Чистыми слезинками дождя.

Плачет небо, вкрыто пеленой,

Тучи, задыхаясь, грохоча.

Плачут окна дома моего.

Взор мой затуманился слезой.

Плачет сердце, вкрыто пеленой

Грусти по тебе, мой дорогой.

                            Но, сильнее будет блеск окна

И яснее взор, омыт слезой,

Чище будет неба синева,

Долгожданной встреча, дорогой.

                                     1969г.

 

С днем рожденья.

Когда глаза откроешь в этот день,

В минуту пробужденья твоего,

Ты приглядись, увидишь мою тень,

Прислушайся, услышишь – дорогой...

И больше ничего ты не услышишь,

Прервет меня ваш утренний подъем.

И ты того, быть может, не заметишь,

Что в этот день повсюду мы вдвоем.

Вот ты идешь с друзьями на ученье

И снова слышишь – Милый, разреши

Тебя поздравить с днем рожденья

Большого счастья пожелать в пути!

Пусть жизненный твой путь всегда

Всевышний озаряет счастьем!

Пусть будет сильною твоя судьба,

Обходят стороной ненастья.

Пусть никогда в жизни твоей

Не будет бурь и гроз,

Пусть не будет дождливых дней,

В ясных глазах – горя, слез.

Пусть верными друзьями на всю жизнь

Будут надежда, вера и любовь!

А если неудача – не страшись,

Доверься Господу, ведь Он всегда с тобой.

Вот вечер. Ты опять стоишь в строю

В шинели и в солдатских сапогах,

А я к тебе снежинкою лечу,

Чтобы растаять на твоих губах.

 (1970г.

 

В день рожденья.

В этот день хочу тебе сказать

Много нежных и красивых слов.

В этот день хочу я пожелать

Счастья в жизни, крепкую любовь.

В этот день желаю я тебе

Бесконечной радости реку,

Пусть она по всей твоей судьбе

Протекает к счастью и добру.

Пусть на жизненном твоем пути 

Ярко светит солнце в чистом небе.

Пусть на нем всегда цветут цветы

Нежности, любви, надежды, веры.  

 (25.07.1970г.)

 

Я в ночь спешу, чтоб снова, как и прежде,                    

Соединила нас ночная тишина.

Я знаю, ты придешь в моей надежде

Зову и жду, жду и зову тебя.

Мой город спит в объятьях нежной ночи,

Одетый в зимний праздничный наряд.

А предо мною ты... мне твои очи

И губы что-то нежно говорят.

И долго-долго слушаю тебя я.

А вот и солнышку вставать пора.

“Не уходи... “– прошу тебя. – «Родная,

Жди, возвращусь к тебе я навсегда”.

Так каждый вечер ты ко мне приходишь.

Каждую ночь, мой милый, - ты и я.

И так же тихо и внезапно ты уходишь.

Я, просыпаясь, слышу – “жди меня”...

Опять проснулся город. Ночь ушла.

Умылось солнышко в весеннем ручейке.

Каждое утро, вслед, открыв глаза,

Я тихо – “буду ждать” – шепчу тебе.

Хоть долго-долго нет со мной тебя,

Хоть между нами множество преград,

Но знаю я, что слышишь ты меня

И веришь мне, мой дорогой солдат.

                              1970г.

 

Ты стих мне написал, и я не знаю,

Кто сочинил его, когда.

Ты только написал – “Я высылаю

Тебе произведение солдат”.

Но не совсем вы в нем правы, солдаты.

Слишком острые ваши мечты.

Вы меня уж простите, ребята,

За вмешательство в ваши стихи.

Нет, спокойно смотреть не могу я кино,

Словно листья под ветром весны,

Мое сердце трепещет. В мечтах лишь одно –

Как живешь ты, что делаешь ты?

Вальсы очень люблю, обожаю я вальс.

Но, поверьте, как только польются

Звуки нежного вальса, и словно тотчас

Звуки в образ любимый сольются.

И присутствие я ощущаю его,

И как будто ловлю его мысль...

Но кончается вальс и со звуками все

Улетает куда то ввысь.

Вы скажите... О, да, согласна я.

Ведь много разных девушек на свете.

                Но много есть на свете и солдат,

Которым трудно, очень трудно верить.

                                       1970г.

 

Солдат отлучку самовольно совершил.

Ну, погулял, да капельку и выпил.

Друг ему деньги на спиртное одолжил.

И взвод собрание собрать решил.

И на собраньи этом выступали

Друзья, солдаты взвода, и хотя,

Гневны, остры, но твердые, как камень

И справедливы были их слова.

Хоть раньше нарушений то и не было.

Справлялся он со службою нелегкою.

А вынесли взысканье – строгий выговор,

И с занесеньем в карточку учетную.

Все проголосовали, и тогда

Поднялся тяжело солдат, весь мрачный.

Хоть речь его была и коротка,

Но всем была ясна и столь удачна.

“Взыскание я заслужил вполне.

Спасибо товарищам настоящим,

Которые критикой помогли мне, –

И твердый взгляд его упал на всех сидящих,

И зацарила тишина вокруг, –

Понять мне истину простую помогли:

Враг твоим недостаткам – лучший друг,

За эту истину я благодарен им.

И те “друзья”, через которых рядовой

Нарушил воинскую дисциплину,

Попытались обойти все стороной,

Но порицание друзей имеет силу.

                              1970г.

 

Девчонка парня полюбила

Всей своей девичьей душой.

В мечтах одну лишь мысль твердила –

“Хочу, чтоб был всегда со мной”.

К ней приходил он каждый вечер

И шли они вдвоем гулять.

О, как ждала она с ним встречи,

Да, не любившим не понять.

Но вот в один прекрасный вечер

Она ждала его, ждала...

Так и не состоялась встреча.

Она с волненьем спать легла.

Но нет ей сна. Глядит в окошко,

Оттуда шепчет ей луна –

“Спи, друг, засни хоть на немножко,

Хорошего желаю сна”.                                      

Сменилась ночь веселым ясным днем.

Она смеялась, танцевала.

Но из подруг никто не знал о том,

Что душу боль ее сжимала.

И так бы встречи дальше длились,

Но... Если бы не это “но”,

Их радости в большую б радость слились

И счастье на двоих было б одно.

Были у них, но небольшие ссоры,

И приходилось спорить иногда.

Но эта ссора так легко и скоро

Их разлучила раз – и навсегда.

Случилось так: девчонок наших

Друзья на вечер выпускной позвали,

И все девчонки наши согласились,

Веселые, на вечер собирались.

В тот вечер он ей позвонил,

Сказал – я не приду, не жди...

И вот девятый час пробил

И девочки ушли.

На следующее утро я проснулась,

А девушка совсем та не спала.

Она мне как-то странно улыбнулась,

И к себе тихо позвала.

И в то, о чем она мне рассказала,

Сначала я поверить не смогла.

Она мне говорила – “Повстречала

Его я ночью, было три часа. 

Нет, расскажу тебе сначала.

Тот вечер в ресторане был.

Я, как и все, шутила, танцевала,

Из нас никто в тот вечер не грустил.

Из ресторана вышли мы все вместе.

Домой учительницу провели.

Оттуда все веселые и с песней,

Как повелось, рассвет встречать пошли.

Все шли сквозь ночь, зоре своей навстречу.

Мне было грустно, что со мною не было его.

Ах, как хотелось с ним пройти тот вечер.

Войти в свой день рука в руке, плечо в плечо.

Но вдруг во мне как что-то оборвалось,

Влюбленных пару прятал старый клен 

Они, обнявшись, нежно целовались...

И я узнала сразу – это он”.

Надежду поливали мы слезами,

В которой был растоптан мак любви.

Но мы с подругой знали, что мы сами

Цветочек оживить бы не смогли.

Ее любовь – сильней его измены.

Пришел бы он и алый мак любви,

Развеяв злой, коварной ночи темень,

Соединил сердца б их на всю жизнь.

                                      1969г.

 

Легенда про Афродіту

Афродіта – богиня кохання, що сходить

Із Олімпа, житла легендарних богів,

Наче сонце, що солодко серце тривожить,

Щоб любов’ю запалювать душі людські.

Афродіта, що людям кохання вдихала,

Раз зустріла мисливця людської краси.

Цього разу вона до безтями сама закохалась.

А обранцем її був Адоніс – царя кіпрського син.

І з тих пір Адоніса і Афродіту

Їх безмежне кохання ніколи не розлучало.

Й у квітучих, зелено-диких горах Кіпру,

Любов земне й небесне обєднала.

Полювання Адоніса щастя їх враз обриває…

Величезного вепра собаки пригнали із гір.

Острим списом мисливець його переймає… –

Та смертельнії рани наносить Адонісу звір.

Застогнали ліси горем юної Афродіти.

Й де коханого кров окропила гаряча сльоза, –

Загорілися золотом зілля цілющого квіти.

Цвіт кохання, що хворі лікує серця.

А цареві підземного царства померлих

Зевс наказ дав (він дочку безмірно любив):

Щоб Адоніс щороку виходив весною на землю.

І будило кохання їх гори і сплячі ліси.

І як тільки весною спалахує жовтий ліхтарик,

То коханого клич – “Я прийшов, я вже тут, Афродіто!”

І пів року квітучими горами знову у парі.

То ж гори, невмируще кохання, палай горицвітом!

                                         23.03.1989р.

 

Ты при встрече сказал мне – “Тебя я люблю”,

Я хотела ответить – “И я”.

Но с усмешкой тебе я в ответ говорю –

“Это все, что хотел ты сказать?”

Почему? Почему я при встрече с тобой

Говорю все не то, все не то,

Так хочу я сказать – “не спеши, дорогой”, -

Но твержу – “поскорее б ушел”.

Почему? Почему я при встрече с тобой

Говорю все не так, все не так?

Так хочу я сказать – “Только вместе, родной”.            19

 Но твержу, что хочу быть одна.

Почему? Почему в разговоре с тобой

Я все спорю, я против всегда.

А хотелось бы нежно сказать – “дорогой,

Я с тобой, я всегда за тебя”.

Почему я при встрече так строго смотрю,

Коль положишь ты руку свою

Нежно мне на плечо... Почему? Почему?..

Потому, что тебя я люблю!

               13.08.1970г.

 

       Приходи.

День за днем мелькают в ожидании.

Месяцы летят, идут года.

Перешла давно я детства грани,

Но никак не встречу я тебя.

Зимним парком я иду с подругой

Вдруг... нет, это просто снегопад.

Это малость пошутила вьюга.

И снежинки вновь кружат, кружат...

Вот с подругой мы на танцплощадке.

Звуки нежно разлились, и вдруг...

Это вальс со мной играет в прятки

И опять тебя я жду, ищу.

Милый мой, не встреченный, желанный.

Отзовись! Ведь слышишь, я зову.

Жду и верю в день тот долгожданный.

Приходи! Но только наяву.

                                23.12. 1970г.

 

С большим волненьем я тебя ждала,

Своей тревоги в сердце не скрывая.

Но как жестоко ты обвел меня,

Быть может, сам того не замечая.

Но почему  обходишь встречи ты,

Ведя меня все дальше в глубь разлуки.

Зачем наши заветные мечты

Ты бросил в бездну черной скуки.

Постой и на мгновенье оглянись.

Я задыхаюсь, я тону в разлуке.

Я не могу так больше. Смирясь, в жизнь

Пойду за тем, кто мне протянет руки.

                                               1971г.

 

Изменись, просил ты, изменись.

Ну, не будь такой, не будь же, ладно?

Недотрог и гордых нынче жизнь

Складывается не просто, очень сложно.

Ну и пусть я буду недотрогой,

                Измениться не возможно мне.

Не сверну, чистой пойду дорогой,

Хоть она тернистей и сложней.

Если ж сложности боишься ты,

Не захочешь, коль меня понять,

Что же нам с тобой не по пути.

Хоть и трудно мне тебя терять.

Но не верю я, не верю! Нет!

Ты поймешь, поверишь, не уйдешь!

Подарю тебе я весь свой свет,

Коль по жизни рядышком пойдешь.

                              27.12.1970г.

 

Ты спросил меня: – не люблю ли я?!

Я сказала  - нет, я не люблю... конфет.

« Остроумно, но, вовсе не смешно.

Мне без тебя не жить, ну перестань шутить.

Ты моя судьба и буду только я

Ожиданьем жить. Ну, перестань шутить».

«Я люблю... шутить. Но как без шуток жить.

Ведь я тебя – люблю, потому и шучу!»

Да!

27.07.1971г.

 

Сожгла я твои жаркие писанья

И пепел, словно клад, дарю земле.

Одни воспоминанья и страданья

Достались от любви тебе и мне.

Старался превратить ты искру в пламя.

Не надо, еще очень молод ты.

Не грейся ты холодными кострами.

С огнем, мой милый мальчик, не шути.

Еще с тобою рядом бродит детство

Его так рано, друг мой, не гони.

Воспоминанье от него возьми в наследство.

А юность поведет тебя к любви.

Стук сердца передам тебе словами.

Ведь сердце понапрасну не стучит.

Не грейся ты холодными кострами,

С огнем, мой милый мальчик, не шути.

19.07.1971г.

 

Парк бархатной покрылся тишиной,

Дремлют качели, чертовое колесо.

Неслышно шепчется фонарь с луной.

И говорят сердца двоих без слов.

Глаза, как будто звезд далеких свет.

Улыбка счастьем вновь озарена.

Ведь после долгих в ожидании лет,

Вновь на весь парк, весь свет лишь ты и я!  

(3.05.1971г.)

Глаза в глаза – и сразу все понятно.

Глаза в глаза – и счастью нет преград.

Глаза в глаза – и холодом объят ты.

Глаза в глаза – и лишние слова.

Глаза – барометр настроенья.

Глаза – души живые зеркала.

Глаза – любви и зла творенья.

Глаза – контакт живого существа.

                              10.12.1985г.

 

За селом стоит береза,

К дубу ветви наклонив.

И грустит она, и плачет,

Дуба нежно полюбив.

А дуб тянулся к ней, к единой,

Но разделяла их река.

И он шептал в тиши любимой:

 - Не плачь, и я люблю тебя.

                         28.04.1971г.

 

       Василинке.

Не унывай, подруга дорогая.

На жизненном пути бывает все.

И если друг уходит, изменяя,

Не называй уж другом ты его.

Все говорят, что жизнь, подруга,

Это не поле перейти.

Найдешь ты искреннего друга,

И будет радость вам в пути.

И трудности не надо нам бояться.

А надо прямо на нее идти.

И побеждая, ей в лицо смеяться,

Стремиться к солнцу, к счастью и к любви.

Пойми, ведь ты у самого порога

Своей прекрасной жизни молодой.

И впереди в цветах твоя дорога.

И будет сама жизнь горда тобой. 

(1968г.)

 

Любочке Л.

Сколько просила подруга меня –

Зина, сложи мне стишок.

Я отвечала, что некогда мне

Выбрать свободный часок.

Вот, как-то села, подумала я,

Много хороших друзей,

Но среди них она одна

Ближе, дороже, родней.

Да, мне она, как родная сестра,

В городе в этом чужом.

Если несчастье какое – всегда

                   Бьемся за счастье вдвоем.

Очень мне весело рядышком с ней,

Грустно, когда я одна.

Нет, не найти мне нежней и добрей

Друга, поверьте, друзья. 

(1968г.)

 

Як важко, коли друг твій зазнається

Й на крилах слави відліта у вись.

Не чує він, що вслід йому кричиш ти

Із болем в серці – “друже, о вернись”.

Громом лунає сміх його величний.

Та вслід кричиш ти – “ друже, не впади”.

Він тільки гляне поглядом незвичним

На тебе звисока – не з висоти.

Як важко бути одному в житті.

Як важко друзів назавжди губити.

Та, друже мій, запамятай собі,

Ще важче справжніх друзів находити.

                              27.01.1971р.

 

В тумані сивім тане розлучання.

Стежку розлуки смутком сніг замів.

Для мене ти своє палке кохання

Крізь зими, весни пронести зумів.

Розтанув сніг розлук, тривог, печалей.

Побіг струмочок радості й надій.

Вквітчався зустріччю і щастям день весняний,

Що сплетений із дійсності і мрій.

                      5.03.1971р.

 

Йшов я, розсікаючи тумани,

Щоб зустріти ранішню зорю.

Йшов в ромашках в маках, у тюльпанах…

І зустрів я казку наяву.

Йшла вона крізь серебристі роси,

Танули в красі її тумани.

Мятою спянив долину , коси

Загорілись в пелюстках тюльпанів.

Хто ти?… сон, чи мавка лісова?

Може мрія юного кохання?

Може фея з гір до нас зійшла?

Може ти – це ранішнє світання?…

Освітила б тисячу ночей

Посмішка трояндового цвіту.

І поплив я в синь її очей

На долонях райдужного сміху.

Наче вітер ніжно прошептав,

Наче ліс спросоння прошумів: –

“Ні, не мавка – буковинка я ,

Ген із тих казково-синіх гір.  

(1971р.)

Мій

променями сонце мелодійно вибиває в чисті роси.

З любовю ти –

руту, що пянила нас, мов сонце, приколов мені у коси.

Мій –

серце завмирає у обіймах невмирущого кохання.

Навіки мій –

прошептало подихом останнім, відпливаюче світання.

Мій –

шепчуть трави, мяко вистеляючи ногам твоїм стежину,

Якою ти –

ніжно на руках своїх несеш мене в казковий цвіт долини.

Мій –

лагідно шепоче, нас ховаючи в траві пянка долина.

Де нас взяла –

у жаркі обійми в світанкових росах сонячна калина…

                                                        28.08.1971р.

 

Вечір у Карпатах

У горах вітер стомлений заснув.

Пригорнув туман ліси в долині.

Протяжний звук трембіти огорнув

Дрімаючі ліси і полонини.

Тиняються в лісах лісовики.

Казково оживає кожен кущ.

Свої у горах острять топірці

Опришки легендарні й легінь Довбуш.

Великий камінь – скеля на Сараті,

Приховує рослину чарівну,

Що може людям щастя дарувати –

ЇЇ я відшукаю, принесу!

А там із скель, із недоступних місць,

На крилах ночі мчить вівчар Олесь –

Несе Марійці, суженій своїй,

Квітку кохання – ніжний едельвейс.

Вдивляючись у хвилі лісові,

Говерла подих слухає Карпат.

Дрімають солодко смерічки чарівні,

Вдихаючи солодкий аромат.

У горах вітер стомлений заснув.

Пригорнув туман ліси в долині

Протяжний звук трембіти огорнув

Дрімаючі ліси і полонини…

                                1967р.

 

В саду, де розцвітали мак, калина...

Мов з кришталю троянда розцвіла.

І милувалась нею вся долина.

Троянда та – моя любов була.

Цвіла, горіла полумям яскравим,

Пашіла ароматом ніжних мрій.

Немов красуня, поглядом ласкавим,

Нанесла серцю молодому біль.

І я в ранковій тиші, в час світання,

Коли троянда вмилася в росі,

Відчула подих невмирущого кохання

І стала щасливішою за всіх.

                          1968р.

 

Я снігом умиюсь, хмаринкою витрусь

На цій височенній вершині.

А потім букет із тюльпанів і маків,

З ромашок нарву у долині.

                          1970р.

 

Тільки не мовчи.

Я не знаю в чому справа і чому мені

Перестав листи писати вже неділі дві.

Мені важко і здається, що в обіді ти.

Все можливо, та причину все ж ти напиши.

А можливо на мовчання довгеє твоє

Є якась друга причина. Тільки не мовчи.

І невже тобі здається, що коли мовчиш,

Мені легше. Ні, ти краще правду напиши.

Напиши, чи передумав, чи вже інша є.

Чи тобі переживання байдуже моє?

І навіщо це я буду так чекать листів,

Коли вже тобі до мене байдуже зовсім.

Тож навіщо обіцяти і хорошим буть.

Ну, а потім не писати, виїхать й забуть.

Не кривляй, коли можливо провести пряму.

Я чекаю не обману – правду, хоч й гірку. 

(1970р.)

На лесной опушке

Красавица росла

И не одну зверюшку 

От снежных вьюг спасла.

Но вот под самый новый год,

За столько мирных лет,

Сменился чистый небосвод

На праздничный дворец.

Сияет и чахнет она

В убранстве огней золотых.

Стекает слезою смола

С ветвей ее полуживых.

Опушка в радумьи грустит.

За днем пробегает день.

Печальным надгробьем стоит

Сухой одинокий пень.

Не долго пришлось ей сверкать

Жизнь вспыхнула пламенем жарко.

А сколько лет ей лес бы украшать...

Скажите, люди, вам ее не жалко?

                                       11.11.1985г.

 

Здравствуйте, друзья! Я - шахматный король.

Пришел на праздник прямо с поля боя.

И хоть с соперником ведем мы хваткий бой,

Но друг без друга ничего не стоим.

А нынче под огнями светлой дружбы,

Под мирною сияющей звездой,

Все сказки мира в хороводе кружат,

И с нами дедушка Мороз седой.

С новым годом! С новым счастьем поздравляем!

Я – шахматный король и все мои друзья.

Здоровья, счастья, мира всем желаем,

Желаем мы, чтоб было так всегда!

                            21.12.1985г.

 

мой сон.

«Спи, Светлана, спи, родная, –

Шепчет бабушка моя,

Завтра новый год встречаем».

И закрыла я глаза.

Стало тихо, все заснули.

Так легонечко встаю,

Белоснежную снежинку

Надеваю я... и вдруг –

Закружило, завертело,

Что такое – не пойму.

Засверкало, заблестело...

Да ведь это я лечу.

Снежной королевы слуги

Все одели в серебро.

В мягком танце снежной вьюги

Опускаюсь я в сугроб.

Дед Мороз ко мне подходит,

Блещет иней в бороде.

За руку меня подводит

К елке в золотом огне.

Под живой елкой – хоровод

Всех сказочных героев,

Сошелся весь лесной народ

Под новый год – зимою.

Кружится с чебурашкой бармалей,

И богатырь, и самый малый гном,

И золушка, баба яга, кощей...

И я кружуся в хороводе том.

                     Кружусь, лечу, со мной мои друзья.

Вот мы уже на звездном небосводе...

От радости большой открыв глаза,

Проснувшись, я кричу всем – «с новым годом!»

                                    4. 12.1984 г.

 

В садик нынче дед Мороз

От лесных зверюшек

Нам подарочки принес –

Мешочек игрушек.

Добрый дедушка Мороз,

Успевает всюду.

Хоть и щиплет он нам нос,

Но его мы любим.

Мы спасибо говорим

Дедушка тебе,

За веселый новый год,

За подарки все.

Словно в сказке в нашем зале

Все сверкает, все горит.

С новым годом поздравляем

Всех гостей сегодня мы.

                 7.11.1984г.

 

  Я – хлопушка.

Я веселая игрушка,

Разноцветная хлопушка,

Нынче праздник у меня,

Новый год встречаю я.

Засверкало, засияло

Все вокруг, зажглось...

Здравствуй! всеми долгожданный,

Дедушка Мороз.

Я – сестричка ясным звездам,

Бах!!! И я сверкаю.

С новым годом! С новым годом!

Всех я поздравляю.

                   13.12.1984г.

Снежная королева

Здравствуйте, друзья! Я так  спешила

К вам на елку в этот чудный зал,

Где героев сказочного мира

Собирает Новый год на бал.

А по дороге я деревья нарядила,

Все окна зимней сказкой развела,

Для деток горки снегом, льдом укрыла, –

Я дедушке Морозу помогла.

Я всех вас поздравляю с Новым годом,

Желаю мира, счастья всей вселенной.

И всей душой вас в гости приглашаю

В свои владенья, к королеве снежной.

                                24.12.1987г.

Мушкетер

Сегодня мы встречаем Новый год.

Зажегся радужным сияньем зал.

Собрался здесь весь сказочный народ.

Ведь это самый лучший в мире бал.

Я так спешил с далеких тех времен,

Преодолев судьбы коварной дали,

Чтоб передать друзей своих поклон…

Надеюсь, Дартаньяна вы узнали?

Всех с Новым годом поздравляем мы,

Желаем счастья, мира всему свету.

Чтоб никогда, никто не знал войны,

Чтобы Любовь пленила всю планету!

                              24.12.1987г.

 

Я – Варвара краса, длинная коса.

Меня узнал ты, дедушка Мороз?

Я спешила сюда, я бежала сюда,

Через тысячу сказочных верст.

Как сияет весь зал, чудо елка в огнях,

Мир зажегся цветным небосводом.

Мой поклон вам от тех, кто в глубоких морях.

Поздравляем мы вас с Новым годом!

                          31.12.1988г.

 

Добрая  фея.

Я так спешила в этот чудный зал,

 В котором белые снежинки ярче звезд.

И вот я здесь. Какой чудесный бал.

Меня узнал ты, дедушка Мороз?

Я зло – в добро и радость превращаю.

Меня везде мои герои ждут.

Я золушек в принцессы превращаю.

Да, доброй феей все меня зовут.

Я поздравляю всех вас с Новым годом.

Желаю мира радости, тепла.

И чтоб всегда над мирным небосводом

Сияла счастья вашего звезда.

                     1.01.1989г.

Золушка

Здравствуйте, друзья,

Меня вы не узнали?

Впрочем, я сама себя не узнаю.

Злая мачеха и сестры звали

Золушкой меня, но я на них не злюсь.

За мое добро на их обиды

                         Крестная моя, волшебница чудес,

Золушку, меня, в принцессу превратила,

И вот я к вам попала во дворец.

Я поздравляю всех вас с Новым годом,

Желаю счастья, мира и добра,

И чтобы под лазурным небосводом

Мы собирались каждый год на бал.

                                     28.12.1987г.

Золушка

Я на сестер, поверьте, не в обиде,

Ведь сердце Золушки не знает зла.

Такой меня еще никто не видел…

Принцессою я к вам на бал пришла.

                            20.12.1989г.

Кукла золушка

Я к вам прибежала из тесной и душной коробки.

Мне, кукле золушке, тоже хотелось на бал.

Первый раз я у этой сияющей радужной елки.

О! Как прекрасный и светлый ваш сказочный зал!..

Ночь

Я тайн полна. И в сказочных виденьях

Все вам увидеть я могу помочь.

Сил набирается земля в моих владеньях.

Ведь, добрая волшебница я – Ночь.

        20.12.1990г.

Снежная королева

Я колдую зимой. Одеваю леса в серебро.

В стекла сказки вдыхаю, и скатертью белой

Покрываю поля. Реки все хрусталем

Закую. Ведь я снежной зовусь королевой.

 

Я колдую зимой. В стекла сказки вдыхаю.

Покрываю поля шубой сказочно белой.

Я любимому деду Морозу всегда помогаю.

Ведь не зря все зовут меня снежною королевой.

17.12.1989г.

Снежинка

В легком танце кружусь над землей зимней сказочной розой,

А дотронется кто, иль подует – я вмиг пропаду.

Я ведь младшая внучка любимого деда Мороза.

Я Снежинка, которую дети так любят и ждут.

17.12.1989г.

Цветок

Я украшу ваш дом , превратить могу будни я в праздник.

Иль желанье любое исполнит вам мой лепесток.

Волшебством обладаю я сильным, прекрасным и разным,

Потому, что я сказочный с доброй душою, цветок.

                                               18.12.1989г.

Цыганка

Подходите, шанди банди,

Может быть вам и совру.

Но сердце доброе в цыганки.

Я судьбу вам предскажу. 

(17.12.89г.)

 

Мы раз в году встречаемся у елки новогодней.

Ведь целый год мы эту встречу с нетерпеньем ждем.

Давайте вместе сохраним веселое  «сегодня»,

И огоньком Любви навек сердца друзей зажжем! 

(17.12.1989г.)

 

       марш веселых гномов

               (под эту музыку) 

Нас семь веселых гномов,

Дружная семья. Да!

Все мы музыканты – он и я.

На лесной полянке

Наш чудесный домик.

Весело шагает гномик.

Но раз –

в наш веселый домик

Кто-то постучался...

Это Белоснежка к нам идет.

И вместе заплясали

семь веселых гномов.

Раз, два, три,

           раз, два, три,

                        он и я.  

(1968г.)

 

Будь злым, ленись, учись на два –

Будешь как я – баба яга.

 

      Чому...

Питає син у матері –

“Чом наш батько лисий?”

“Бо розумний дуже, сину...”

Синок глянув скоса

І питає – “Чому в тебе

Багато волосся?..”

 

       Не смішно.

“І чого ти смієшся, не бачу,

Я нічого смішного, дитино,”

-«Та й побачить не зможете, тату,

Бо ж ви сіли на хліб мій з повидлом».

  Закохані

Іван наш закохавсь по самі вуха.

Прощатись стали ніжно він й вона

Перед дверима ніжним поцілунком,

Та раптом хтось кричить йому з вікна –

«Пробачте, хлопче, зовсім я не проти,

Щоб нашу Соню вам поцілувати,

                 Але прошу вас, аби дальше трохи

Ви відійшли від нашого дзвінка.»

 

Тихо Гнат коханій шепче:

“Скільки раз благаю

Поцілунку я у тебе,

Чи ж ти кам’яная?..”

“Ніщо в мене, любий Гнате,

Мову не забрало,

А от тебе немов би щось

Спаралізувало”.

 

Повірила

З плачем жінка молода

Прибігла до мами:

“Мене побив чоловік”

Сказала з сльозами.

Чоловік?! –  Із подивом

Мати запитала,

- Він відїхав у відрядження...

- «Я теж так гадала».

 

Він, вона і пилосос.

Дорога моя, чи можеш виділити часу,

Щоб прибрати від пилюки кімнаточку нашу.

Й не подумаю, - сказала, приморщивши носа,

Витру тоді, коли купиш, любий, пилососа.

Минув тиждень...” Люба моя, - глянув на ню скоса,

Може б витерла пилюку, бодай з пилососа”.

 

  Де ж Юрко?

Йшли додому чоловік,

Жінка й син два роки.

Річку переходять вбрід,

 Кладку змили води.

Річка не мілка була,

Майже їм до шиї,

Серед річки, мов змія,

Жінку ту вкусила.

“Чоловіче, де наш син?

Де ж ти, чуєш, Юрку?...”

Чоловік їй – “Не кричи,

Я веду за руку”...

 

З потойбіччя крізь імлу віків

Йшов до тебе, люба, я у часі

Для зєднання двох сердець-світів,

Для помноження любові в дітях наших. 

(1994р.)

 

Бог дав коштовність нам на цій землі –

Це мами посмішка, це слово тата,

Це вузлик рідної землі на чужині,

Яка живила босі ноженята.  

 (5.05.1994р.)

 

Боже, скільки всього переболено і пережито,

І здається, що сіре життя спресувалося в мить.

Його сутність безмежна в краплинку сльози перелита,

І своєю безсмертністю всесвіту память живить.

                                           1994р.

 

Ти кажеш – я уже не та,

Життя моє – коханці, гроші, вина…

Мій любий, я завжди була така,

Тобі любов фіранком світ закрила.

                                   1977р.

 

Ридали гори. Падали зірки.

Пекельний біль калиновим намистом

Жбурляв крізь грати у товарняки

Людські життя, немов багряне листя.

                                     1994р.

 

Молодая женщина пришла

С горем и слезами к нам в глазах, -

«Не гоните уж хоть вы меня,

Разрешите только ночевать».

Что вы, что вы, будем вместе жить –

Мама ее с лаской приняла.

Разве кто от счастья бежит?

Нет, от счастья не ушла б она.

О, не нахожу я даже слов,

Как после всего его назвать…

Ведь шептал когда-то про любовь,

А теперь – как руку смел поднять?

Как ты смеешь бить свою жену,

 Мучит мать ребенка своего?..

Нет, ее ни в чем я не виню,

Не марала честь она его.

Ты, творенье Бога, но отдал

Дьяволу себя всего во власть,

Коммунист – в селе судьей ты стал,

Демон зажигает в тебе страсть.

Изгони из сердца своего,

Демона-лжеца, дружочек мой.

Призови Спасителя в него.

Пусть войдет в тебя Его любовь.

Очень жаль, ты худшее избрал.

Ты прости его, Господь, прости,

Что Тебя он, Боже, не познал,

Я молю Тебя, его спасти.  

(1970р.)

 

Случай рассказать один хочу.

До сих пор мальчишка предо мной.

Лет возле двенадцати ему,

Битый горем, голодом, бедой…

                      Очередь за хлебом в ряд стоит,

Чуть хмельной мужчина подошел,

Видно, что с войны он инвалид,

И к мальчишке к первому пошел.

Он мальчишку оттолкнул – «пусти»

-Извините, дядя, не могу,

У меня сестра больна лежит,

Вы простите, очень я спешу…»

-«Вот какая молодежь пошла,

Что ты знаешь, малый о войне,

Руку у меня война взяла,

Ногу оторвала она мне –

На мальчишку дядя закричал,

- За таких как ты шел воевать…

Мальчик вдруг сквозь слезы прошептал:

 «А у нас взяла – отца и мать…»

                              1970р.

 

Осінній ліс стоїть в красі казковій,

Яскравий  килим землю устелив,

Могутній дуб у тиші світанковій

Про щось берізці ніжно шелестів.

Струнка, тендітна й в дуба до безтями

Закохана берізонька стоїть.

А ліс про щось шепочеться з вітрами.

Ялинка щось смерічці шелестить.

О, вітре, рознеси по всьому світі

Карпатську неповторну цю красу.

О, Буковино, як же не любити

Тебе за твою вроду чарівну.

Подих Творця – то блиск твоєї вроди,

Казкові гори синії твої,

Гірські струмочки, бистрі чисті води,

І квіти ароматні і п’янкі.

О Буковино, як же не любити

Тебе, як Боже диво на землі,

Що надихає всіх в любові жити.

Частка мого життя цвіте в тобі.

                        16.01.1971р.

 

           Незабутнє.

Червоним колесом зійшло над небокраєм ,

Багряним відсвітом запалюючи поле,

Умите сонце. Знову я вдихаю

Пянке повітря з легкістю і болем.

Я відчуваю ніжну прохолоду

Туманів світанкових, що скропили

Росинками чарівну ніжну вроду

Величної і дорогої ниви.

Кожен листочок і стеблинка кожна

Набухла життєдайним свіжим соком.

І кукурудза смарагдовим листям

Спиває жадібно ранковий промінь сонця.

Пахучий білий розстелила гречка

Коверець, звучи бджіл на медозбір,

І таємниче шелестять, привично,

Золотавим плесом пшениці.

О ниво, тільки вчора прбігало

Моє дитинство босими ногами.

А ген в пшениці стежку протоптало,

Що в світанкові повела тумани.

Хотілося б дитинством босоногим

Пробігтися по тих стежках у росах,

Чи знов брести в туманах світанкових

Й сховатися у золотих колоссях.

                      23.01.1971р.

 

    Односельчанам.

Іду селом я, радісно до болю

І сльози щастя у моїх очах.

То заклопотані, то радісні то строгі

Обличчя у моїх односельчан.

А ген з гори спускаються санчата.

Наповнює село дитячий сміх.

Як хочеться мені і в будні й в свята,

Односельчани, з вами бути скрізь.

Мені ви рідні всі – брати і сестри.

Радію і горжуся вами я,

Хай Бог благословляє кожну хату,

Любовю хай горить сільська сімя.

                             25.01.1971р.

 

  Вечоріє, сонце зашарілось,

Зайнялися заревом Карпати.

І сім’єю дружньою сусіди

Знов зійшлись біля моєї хати.

Заховалось сонечко за гори.

Заспівав в траві стрибун-цвіркунчик.

Затихають батьківські розмови

І дитячі голоси співучі.

Вечір м’ятою дихнув п’янкою.

Посміхаються зірки крізь далечінь.

Село, натомлене гучною дітворою,

Солодко в обіймах Божих спить.

                        6.05.1971р.

 

Дороги між стоги з зелених схилів

Спинились відпочить, вже не біжать.

Дрімає солодко моє село Банилів

Під колискову синіх гір Карпат.

А ліс розповіда легенди вітру,

Який приліг в долині відпочить.

Тихенько пригорнувшись до підніжжя,

Сірет і у ві сні про щось дзюрчить.

І легінь місяць, зачарований красою

Божественною рідних гір й села,

Спинився, щоб умитися водою,

Яка з казкових синіх гір текла.

                      5.01.1971р.

 

Прощайте золоті піски пустині.

Прощай Чімкент, вас не забуть мені.

І ось я знов на рідній Буковині.

Мир Божий, рідне місто Чернівці!

                          4.05.1971р.

 

Хуртовина заміта дороги.

Розізлилася не в жарт зима.

Обняли мене думки тривоги,

Засмутила серце чужина.

У вікно жбурляє вітер снігом,

Злиться: - “Наш не до вподоби край?..”

Хуртовина завиває слідом: –

“Забирайся звідси, забирайсь….”

           О, зима! О вітре, хуртовино,

           Край чудовий і привітний ваш,

           Але в далині до болю милий,

           Рідний незабутній край є наш.

Є там бережена Богом хата,

У якій так затишно й тепло,

У якій чекають батько й мати,

У якій дитинство процвіло.

           І біля вікна в нелегких думах

           Вітер свої крила опустив.

Й білосніжна хуртовина люта

Прошептала лагідно: “прости…”

                     16.01.1971р.

 

Листопадом вкуталася осінь,

Килимом казковим землю вкрила.

Блискавицю приколола в коси

І дощів розправила вітрила.

        Та нехай над нами в хмарах просинь,

       Подих твій – тумани й холода,

       Хай холодні криють землю роси, -

       Щедра ти для нас і золота.

                          28.05.1971р.

 

Легенда про матерів.

Давним давно на узбережжі тихім

Чорного моря дружно люди жили.

Орали, звірів полювали диких,

Трудились веселились і любили.

А восени кінчали всі роботи,-

Влаштовували біля вогнищ свята:

Співали, танцювали без турботи…

В кінці метали стріли, - стріли щастя.

Який юнак мисливцем мріяв стати,

То він пускав до лісу свої стріли,

Орач – на поле, пастух – до отари…

Й щоранку цар морів дививсь на ігри.

Нептун – синьо-зелений, наче море,

Великі білі очі, борода

Вся з водоростей. Хвилі бились в гори

Від подиху страшного Нептуна.

Він вихвалявсь, що всі його бояться.

Одного разу вийшли юнаки

І всі пустили стріли свого щастя

До моря…Стало море на диби.

Я поховаю всіх в морській пучині!” –

Ревіло море голосом Нептуна.

І понесли зелено-чорні хвилі

На хлопців величезного буруна

Людей тих гордістю були жінки,

Краса яких ніколи не старіла,

І щоб своїх синів спасти,

Віддали їм всі материнські сили.

І вистояли мужньо моряки,

Зате ослабли сили матерів.

Коли зустрінеш ти жінок слабих,

Не смійся, сила їх в руках синів.

   Побачивши, що не здались сини,

   Дико і злісно закричав Нептун:

   ”Нехай на суші вистояли ви,

    Зато я в морі руки вам порву.”

Засумували в думах матері.

Тут дочки царські вийшли з глибини.

Як батько всі зелені та страшні,

І до жінок промовили  вони:

Віддайте нам цю неземну красу

І ми вам допоможемо в біді,

З дна моря принесем міцну траву,

З трави сплетемо жили для синів.”

Жінки умову зразу ж приняли.

Якщо негарну жінку стрінеш де,

При зустрічі не відвертайся ти,-

Бо жертва та ради своїх дітей.

Коли дізнавсь про витівки дочок,

Ще дужче цар Нептун позеленів,

Він у гарячий викинув пісок

І в чайок їх усіх перетворив.

Ти чув над морем плач тривожний чайок,

Назад додому просяться вони,

Але жорстокий батько не пускає,

Він навіть і не дивиться на них.

Та дивляться й не можуть надивитись

На білосніжних чайок моряки.

Тому що чайкам тим навік судилось

Носить красу їх рідних матерів.

А юнаки відчули міць і силу,

У море вийшли…і пропали там.

Обкутавши море туманом сивим,

Нептун зявився і зареготав:

-“Не дочекатись вам тепер синів,

Вони в морськім тумані заблукали,

А в морі ж бо нема стежок, шляхів…”

Та матері щосили закричали.:-

-“О зорі! з наших молодих очей

Яскраве, тепле світло заберіть

І просвітіть ним тисячу ночей

Й синам до нас дорогу укажіть.

Ось звідки сила й міць у моряків,

Непереможність, велич і відвага.

Віддали без вагань їм матері

Усе найкраще що могли й що мали.

11.10.1985р.

 

Я в счастье не могу счастливо жить,

Когда глаза в слезах и в горе друга,

Когда мне незнакомый загрустит,

Когда печалится моя подруга.

Я так хочу, чтоб все купались в счастье,

Земля цвела в обожествляющей любви.

И чтобы позавидовать со страстью

Нам жители со всех планет смогли.  (

19.07.1971г.)

 

Прорезая ночь, мороз и вьюгу,

Поезд мчит меня куда-то вдаль.

Не ужель теряем мы друг друга?

Незаметно уходя в печаль.

Версты между нами серой грядой,

Разделяют нас леса, поля.

Неужто они для нас преградой

Станут, милый мой, и навсегда.   

(4.01.1971р.)

 

Ми зустрілись майже ще дітьми,

То щодня сварились, то мирились.

Чи кохав мене ти, а чи звик,

Все ж таки два роки прокотились.

    На світанку розлучились ми.

    Росу-сльозу змахнув ранковий промінь.

    А потім сум, чекання і листи…

    Листи на адрес пошти польової.

Та дні сплітались в місяці, в роки.

В проміннях зустрічі розлука тане.

Ми розлучались майже ще дітьми…

Якою ж перед нами зустріч стане?

                                    20.05.1971р.

 

      Незабутній вечір.

Згадай, коханий, той весняний вечір,

Коли ти ніжно прошептав:”чекай”

І руки ласкаво поклав мені на плечі,

По ангельськи мене поцілував.

І навіть блідий місяць зажеврів,

Рікою щастя зорі розлились,

Піснею неба всесвіт землю полонив,

Любовю долі дві в одне життя сплелись.

Та поступово все в ясному світлі

Почало розставати, і якась

Вже інша ясність забриніла у повітрі,-

То, обійшовши землю, день вертавсь.

У незабутній вечір той весняний

З тобою ми дивились в майбуття.

І сам Господь, обнявши нас, коханий,

Благословив любовю у життя.  

(1971р.)

 

               Едельвейс.

Мені признавсь в коханні ти палкому.

На сумнів мій сказав, що принесеш

З далеких гір чарівну і шовкову

Квітку кохання – ніжний едельвейс.

Квітку шовкову не шукай ти в горах,

О, мій єдиний, я кохаю теж.

Кохання наше сяє в вічних зорях.

Не відає воно Карпатських меж.

Пливе, як лебідь, в смутку день беззвучно,

Пройшла в Карпатах чародійка ніч.

Смутнотужливий звук  трембіти гучно

Тобі шле в гори серця мого клич.

Вернись! Котрий вже день одна без тебе,

Чи чуєш? шепче в тузі тихій ліс…

Чарівну квітку не шукай на скелях,-

Серце твоє для мене едельвейс.  

(1971р.)

 

                            Я думала, мене ти не кохаєш…

Тебе збагнути зразу не змогла,

І що забаву ти коханням називаєш…

А я твій образ в серці берегла.

Весна цвіла – твій образ серед цвіту.

Всміхавсь крізь золотистий листопад.

Моєю радістю радів ти літу.

Приносив образ твій крізь ночі снігопад.

Невже туманом щастя то розтане?

Казковим сном в минуле попливе?

Ти повернувся з чужини, коханий,

І я в тобі побачила себе!

                      10.09.1971р.

 

Тиха ніч наплива,

Ароматом розлилася м’ята.

З тиші линуть слова:

“Важко ждати два роки солдата”…

Над рікою в журбі

Наклонила вербиченька віти.

На прозорій воді

Зупинився туман відпочити.

Скрізь по парах стоять,

Тільки в смутку ми вдвох над водою.

Ми тебе, наш солдат,

З нетерпінням чекаєм з вербою.

Знов ріка розцвіте

І підніме вербиченька віти,

І ми вдвох попливем

Крізь туман і повз білії квіти.

                             26.03.1971р.

Піднялись в сіре небо журавлі.

Не відлетять, заплутались в журбі.

Останній подих літнього тепла

І осінь володіння приняла.

Почала позолочувать ліси,

Вдягати землю в різні кольори.

Усім достатком землю збагатила,

Аби зима у радості спочила.

                      1971р.

 

Буду ждать.

Перрон переполнен людьми

Разлуки и встречи сошлись.

Слезу вытирает он ей

И шепчет, целуя: «Дождись…»

Колеса, как сердце, стучат.

И девочка машет рукой:

-«Спокойно служи, буду ждать.

Всегда я и всюду с тобой».

Вот скрылся последний вагон,

Рассеяла ночь тишину.

Окутавшись грустью, перрон

Смотрел в забытьи на луну.

Колеса давно не стучат.

Девчонка стоит под луной.

-«Спокойно служи - буду ждать,

Всегда я и всюду с тобой!…»

                      27.03.1971р.

 

Измена.

Под стук паровозных колес

Ты страсти ее добивался.

И мне было горько до слез,

Как ты перед ней унижался.

Ты резал меня, как ножом,

Ты рвал мое сердце на части.

Неверностью, как сапогом,

Топтал наше хрупкое счастье.

Хлестала коварная ночь

Лицо мне твоими словами.

Лишь Ты, Боже, можешь помочь

Сберечь, – что копилось годами.

Осталась та ночь у меня

На сердце глубоким шрамом,

И коль повторится она,

То будет смертельною рана.

           25.07.1985р.

 

              Лебедине кохання.

В тумані сивім на воді прозорій

Лебідка в парі з лебедем пливе.

Над ними і під ними ясні зорі,

В коханні їх і в щасті все цвіте.

Горить у сяйві райдужнім світання,

Запалюючи хвилі на воді.

Це лебедине вірнеє кохання

Усім коханням символ на землі.

Крізь променисті, світанкові роси,

Крізь сонячні і дощові роки,

Крізь бурі злі і кріз вогненні грози

Завжди у парі лебеді пливли.

Горіло в сяйві райдужнім світання,

Крутилася від щастя їх земля.

Я хочу лебединого кохання.

Невже в людей такого не бува?!

Кохання й щастя не злюбила туча,

Влучила в серце вогняна стріла…

                За лебедем й лебідка в гострі кручі…

Мов снігом білим вкрилася земля.

Горить у сяйві райдужнім світання,

Навік злились серця їх у воді.

Це лебедине вірнеє кохання

Усім коханням символ на землі.

               22.07.1971р.

 

В комнате чуть посветлело,

Мрак всколыхнулся свечой,

Шепотом дверь заскрипела,

- Это мой гость неземной.

Но в изумленном я шоке…

Вижу сквозь мрак голубой –

Это не гость мой строгий,

Дева – красы неземной.

Небо в глазах заиграло

Блеском далеких звезд,

Золотом грудь засыпали

Локоны жгучих волос.

      Легкой прозрачной рукою

      Руку мою подняла.

      Лунной воздушной ходою

      В ночь за собой повела.

Радужным сказочным цветом,

Вьюжной свирепой зимой,

Знойным палящим летом,

Буйно-цветущей весной,

      Вихрем невиданной страсти

      Ночь увенчала наш путь.

      И в неземной уже власти

      Робость щекочет мне грудь.

Гостем я был на планете

Чистой, большой, голубой…

Может приснилось мне это?

Боже, что было со мной?

                       9.09.1985г.

 

С большою верою в тебя я

Прошла град сплетен – острых стрел.

А ты во мне души не чаял,

Пока твой страстный пыл горел.

Пьяненная своей слепой любовью,

Не видела обмана твоего.

Я день и ночь жила одним тобою,

Не знав о страсти лживой ничего.

И я не жду от жизни перемены,

Нам с тобой былого не вернуть.

Я прощаю все твои измены,

Даже если жжет утрата грудь.

Горечью соленою обмана

Рана сердца залита моя,

Осуждать тебя нет сил и права,

Только Бог Один тебе Судья.

                              1985г.

 

Собой гордился ты и был всегда готовым

Словно охотник дичь свою травить.

Успехом пользуясь, бежал к победам новым,

Чтоб в океане их страстей топить.

Вся жизнь – сплошная цепь любовных похождений.

А годы, словно дни, – летят, летят…

День распадается на сотни впечатлений:

Улыбка, мимолетный хитрый взгляд…

Душа твоя всегда любовью тлела,

Но то не любящего сердца жар пылал,,

Страсть игрока в твоей душе горела,

Сжигающая жизнь твою до тла.

За женщиной погоня – был твой стимул

Единственный. Но вот твоя черта.

Теперь ты мечешься в своем мужском безсильи,

Испив до капли чашу страсти всю – до дна.

                                         5.10.1985р.

 

В садах подружек вишни нарядились

В белоснежный свадебный наряд.

В брызгах солнечного вальса закружились.

Только мой не зацветает сад.

Забарабанил дождь осенним звоном.

Любовь вишневая горит в чужих садах.

Мой сад – осенней грусти полон

И ветер плачет на его ветвях.

Не уж листопад? А за ним снегопад,

Закружит, заметет, запорошит?

И в холодном одиночестве уснет мой сад?..

-«Я прошу, не студи меня, осень»

Осень миг весною покружилась…

Мой сад черешней скороспелою горит.

Смелою моя любовь родилась.

Хоть черешня на губах горчит.

                     11.07.1985г.    

 

Нас пришельцы миров поселили на этой планете.

Может быть за провины какие, а может   и нет.

И пришлись по душе мы земле, словно матери дети.

И вошли мы, как в храм, в жизнедайный источника свет.

Свято чтили природу мы, Богу храм возводили.

Мы держались добра, изгоняя коварное зло.

Не смотря на обиды, мы просто по-детски любили.

                     Мы любили планету свою, веря, – нам повезло.

Но седыми столетьями наше бытие увенчалось

И, как будто крупицами мелкими в дымке веков,

Что-то очень святое земными людьми растерялось,

И Земля призывает о помощи высших миров.

Ты прости нас, родная, коль можешь, мы так виноваты.

Мы с великих людей превратились в людишек с умом.

Не ужель столь великие наши людские утраты?

Неужели тебя мы, родная Земля, не спасем?

                                               21.09.1989г.

 

Призадумайтесь, люди, о чем мы сегодня мечтаем.

Не за то ли отдал жизнь земную у муках Христос?

Не такою ли жизнь нашу видеть желали

Те, в кого мы камнями бросали, и ныне не слышим их глас?

И не в том ли огне молодыми сгорали святые:

Яков, Павел, Стефан… и еще, и еще, и еще…

А без света теплится жизнь в мраке осеннем,

Мы живем, мы смеемся, но в душах нет света, темно.

Неужели темно?! Вы же спите! О, люди! проснитесь!

В вашем сердце теплится Божественный, жизненный свет.

Так умрите для смерти и тьмы! Для любви и для жизни родитесь!

О Всевышний Господь, в каждом сердце зажги Свой рассвет!

                                                    Аминь.

(2.02.1990г.)

 

Ты вор, студент, учитель, врач, доцент,

Миллионер, богач ты или нищий,

Ты дворник, школьник, пекарь, президент,

Ты желтый, черный или бледнолицый…

Остановись! Взгляни ты на себя

Всевышнего глазами… Что ты видишь???

Приди к Отцу таким, как есть. Любя

Он ждет, когда Его объятья примешь!!!

                                     12.06.1992г.

 

В подобье Бога создан человек.

И рай был создан для сына земного.

Но вечность променяв на краткий век,

Он понял, что изменой предал Бога.

И снова ищет человек Отца.

Жить с этой тяжестью нет больше сил.

Нет сил носить греховного венца…

Бог есть Любовь. И Он себя явил.

Отец  наш так нас сильно полюбил,

Что отдал Сына Своего за нас на муки.

Друг мой, Он ждет тебя! К нему иди!

Он протянул к тебе Любви Святые Руки!

1992г.

 
правителям

Ви зайдіть у куток, де на вас не чекали в убранні.

Ви у села поїдьте, загляньте у душу людську…

Там життя умирає – теплиться душа в існуванні…

Може це вас, панове, пробудить від блудного сну.

                                              9.05.1993р.

 

Я делила с тобой свою жизнь, словно хлеба горбушку.

А в минуты паденья – свое подставляла плечо.

Но судьба обделяла взаимностью старую дружбу,

Обжигая житейскою мелочью так горячо.

Я смирилась с обидами этого тяжкого мира.

Я стараюсь отбеливать черные пятна его.

Одного не хочу: чтоб родная моя половина,

Не убила изменой земное мое бытие.

24.01.1993г.

 

Загубилася я у тісному, великому світі.

В майбуття із роками, як сон, відійшло

Дружби чистої душ молодих розмаїття.

Відійшло?.. А чи все це насправді було?

Ще з дитинства душа моя світ цей сприймала нелегко.

Це сприймання наказує боляче грішне життя.

І верталось , людською невірою, ехом: –

“Не тією дорогою, люди, йдемо в майбуття”.

                            3.02.1993р.

 

Я вдячна Тобі, Боже мій, за те,

Що в цій земній, гріховній круговерті

Не покидаєш, Отче мій, мене,

За те, що дух мій вище зла і смерті.

Молюся: да святиться Твоє Імя.

Благаю: Царство да прийде Твоє.

Да буде Твоя воля в наших сімях.

В Тобі да освятиться все земне.

Наш хліб насущний дай нам на сьогодні.

Провини наші, Батьку, нам прости.

Ізбав нас від лукавого, наш Отче.

В спокусу нас, наш Боже не введи.

Твоєю сутністю живе душа моя,

Серед земних гріхів, біля спокуси,

Наповни , Боже, вірою серця,

Бо віра нас спасе через Ісуса.

Я вдячна Тобі, Боже мій, за те,

Що в цій земній гріховній круговерті

Не покидаєш, Боже мій, мене,

За те, що дух мій вище зла і смерті.

                             7.11.1992р.

 

В клітку райську посадив чижа.

“Що ж це чиж сумує довго й вперто?..”

                 Ох не знає “добра” ця душа

Що життя в неволі просто мертве.

                            29.01.1993р.

 

Плаче сиротина у куточку тихо,

Й щоб ніхто не бачив, сльози витира,

Вийде, усміхнеться, проковтнувши лихо,

І кому ж ти скажеш, що свекруха зла.

                                         1993р.

 

синові

На сторінках життя, в часі нашого плину,

У хаосі людських лабіринтових нужд суєтних

Збережи чисте серце і ніжність душі, любий сину.

А Господь твою долю хай візьме під свій оберіг.

Щоб онуки твої сивиною твоєю гордились,

Щоб роки Україну підняли у славі твоїй.,

Щоб на тебе рівнялись, у тебе, мій сину, учились,

Я бажаю прожити життя тобі в Божій сім’ї.

3.03.1993 

 

Как судьба нас свела?... это впрочем, не важно.

Важно то, что ты есть. Благодарна я Богу вдвойне.

Только больно смотреть, как душа твоя чисто-кристальна

Задыхается в черной, людской, бездуховной среде.

Муж не понял тебя. Это очень обидно и больно.

Ты ведь двух сыновей подарила, любя горячо.

Помоги же ей, Боже, в минуты паденья духовно,

Чтоб смогла опереться она на родное плечо.

Помоги. Чистым любящим сердцем она заслужила

Благодати твоей в этом мире, на грешной земле.

Я же друг твой навеки, моя дорогая Людмила.

Божьих благословений, семейного счастья желаю тебе.

                                                 3.02.1993г.

 

      В будинку сиріт.

Маленькі дзеркальця душі повні смутку та болю.

З жагою надії вдивляються в лиця чужі.

А може сьогодні комусь ощасливить Бог долю.

І думка роїться у кожного: “Може мої…”

Малеча, мов ясний промінчик, нам рученьки тягне.

І плачем видушує: ”мамо…” невинна душа.

Кругом всі свої, але серце до рідного прагне.

Тепла материнського хоче сирітське дитя.

                                             29.01.1993р.

 

      Книга памяті.

Плете буття з миттєвостей століття,

А память все карбує, кожну мить.

В цій книзі зоряним нетлінним розмаїттям

Відлуння біль людських сердець горить.

У книзі цій людські говорять долі.

Розтоптані, затравлені, як звір.

У ній людське життя пекучим болем

Память виливає на папір.

                        30.01.1993р.

 

Корінь – основа усього живого,

Це життєдайна колиска буття.

Корінь – це живлення соку земного.

Корінь всихає, й немає життя.

                      29.01.1993.

 

В дитячих душах затаїлося чекання.

Збігає тиждень. Знов недільний день.

Ура! Сьогодні прийде тьотя Таня

І знов у Божий світ нас поведе.

 (8.11.1992р.)

      Я не люблю…

Я не люблю громких слов, громких фраз – громогласья.

Я не люблю похвалы по любому в свой счет.

Я не терплю лжи, предательства и слабострастья.

Я не люблю, когда жизнь под замочный  учет.

Я не люблю, когда глупость с нахальством на троне.

Я не люблю, когда заяц у власти сидит,

Я не люблю, когда пашет один, – делят трое,

Я не люблю даже мелочных, глупых обид.

Я не люблю, когда сила над слабостью правит.

Память не чтут, когда душат чужую мечту,

Палки в колесах когда, жемчуг в ржавой оправе.

Я не люблю, когда дружбу роняют в быту.

 

Я не люблю коли на престолі нахабність і дурість.

Коли волю – у клітку життєвих потреб – під замок.

Пустодзвін на трибунах. Улесливу, зрадницьку чуйність.

Коли згублено в побуті дружбу. У душу плювок.

Я не люблю в адресу свою похвали по любому.

Коли славу крадуть. Душать мрію чужу.

Коли тягне один – поганяє ним троє.

Коли перли оправлені в рижу іржу.

                                11.02.1993р.

 

Відкрила знову двері чиясь доля,

Іван Петрович лагідно зустрів.

Безсонні ночі, біль чужа. Залізна воля.

В котрий він раз життя чуже прожив?..

Стіл скатерка листів живих встеляє.

Минуле пагінці пускає в майбуття.

А дружній колектив його вплітає

Червоний бісер в чорний біль життя.

В картинах історичних діахроній,

Для памяті майбутніх поколінь,

Мереживом історії людської

Увіковічує їх книга часу плин. 

(11.02.1993р.)

                    Переплелися грішні і невинні,

Як на кладовищах, так і в житті.

Вчорашній кат, “кров змивши”, в “святім” чині,

В халяві ніж – в руках книжки святі.

                              15.08.1994р.

 

Я себе загубила в життєвій земній круговерті.

Навкруги темнота… я не бачу куди далі йти.

Я стою в забутті… я не хочу життям жити мертвим…

Поможи мені, Боже, благаю! себе відзнайти.

                                    8.01.1993р.

 

Я вдячна, мій Боже, Тобі за дарунок безцінний,

За промінь, що Ти засвітив у моїм забутті.

Я прошу від імені доль, що воскресли із тління,

Хай Бог береже вашу долю, шановний Фостій.

                                            12.02.1993р.

 

Дрімають демони на дні душі людської,

Їх живить відчуття людського “я”.

Назовні вирватись вони завжди готові,

Не для любові, а для мук й страждань.

Спинись, людино, вижени їх з себе.

Не в силі ти їх побороти сам.

Бог на Голгофі це зробив за тебе,

Ти тільки відкрий серце для Христа.

                             11.02.1993р.

 

Було сказано Кимось у серці:”Не плач, треба так.”

Але серце поранене сльози самі заливали.

І приснився: лежить він у ліжечку в чистих сльозах,

“Мамо, більше не плач,”- його очі блакитні благали.

Стали очі сухими мої, але в серці горить жива рана.

Я ніколи Тебе не виню, Боже мій, нізащо.

Та навіщо ж ти , доле моя, смерті сина віддала?!..

За які ж то гріхи я життям заплатила його?…

                                               12.02.1993р.

 

Пустельну темряву в моїй душі

Своїм заповнив духом Ти Святим.

В тяжкому цьому чорному житті

Свій ніжний світ відкрив для мене Ти.

Тебе молю я, як Твоє дитя,

Батьків, дітей, рідних, знайомих щоб беріг

Мій Отче, освяти земне життя,

Зніми з планети голубої гріх.

               23.02.1993р.

 

Чорний біль забився у куток.

Під вікном хурделиця принишкла.

Сивий час спинив свій скорий крок.

Закружляла білим танцем тиша.

Затаїв свій подих часу плин.

Вічність в нашій миті спалахнула

Пелюстками вогняних жоржин…

Це присутність Господа дихнула.

                           24.02.1993р.

 

Вже декілька субот ми зустрічались:

То ти просив гарячого борщу,

То це, то те твоїй душі жадалось,

Твій щирий дух ніскілечки не вщух.

Ти все такий турботний, неспокійний

І пориваєшся допомогти хоч як.

Про тебе з болем кажемо: покійний

І топимо в полинових сльозах.

Ти все такий – при посмішці, веселий,

Розказуєш як добре там тобі…

На жаль ніколи не зайдеш до нас в оселі,

А тільки знову стрінемось в-ві сні.

                        27.02.1993р.

 

Через біль посивілий злиденно-гіркого життя

Плач калинових сліз обездоленої України

В поколіннях карбує народ – українське дитя,

А історія колесо крутить свого часоплину.

То в минувшину, до забуття, окунаєм будення,

То шукаєм дорогу у марева світ – майбуття.

Що минуле й майбутнє плететься з хвилин сьогодення

Ми чомусь не сприймаємо цим недотепним життям.

“Любі діти мої, - Із любовю Творець промовляє,

Доки будете ви свої долі у ярма кувать?...”

Розмаїття багатства у бідності занепадає,

Наверніться до Батька, Він  злиє на вас благодать.

27.02.1993р.

 

Єднайтесь, люди, всі ми Божі діти,

Отець один – в це віримо ми свято,

І Син, Єдиний Син, прийшов аж звідки,

Щоб нас спасти, і нами ж був розпятий.

Та Він воскрес, щоб з вічності сказати:

“Я закликаю вас усіх збагнути, –

Не славу Я прийшов людську прийняти,

А всіх дітей до Батька навернути.

Єднайтеся на грішній цій планеті,

Як Я вам заповів, в Моїй любові,

І Бог Отець підніме вас зі смерті.

Живіть в Законі Божім, в Божім Слові.

В любові зєднутеся, всі ми Божі діти.

Лицем до Бога наверніться, люди.

І в кожне серце Він зайде й освітить.

І тільки це спасінням нашим буде.

                             20.03.1992р.

 

                            Темнота крає серце до болю,

 Душі в ярма скували гріхи.

Володіти не в силі собою

І не в змозі собі помогти.

Але що це, мов вогник десь блимнув,

Проповідник приїхав до нас.

І народ на той вогник нахлинув,

Багатьох через нього Бог спас.

Та не всі це, чомусь, розуміють

І до прірви ідуть, мов сліпі.

Поможи Боже їм, хай зуміють

Тобі серце відкрить при житті.

Поможи через учнів донести

Слово Боже до душ без сумлінь,

Щоб в любові Христа всі воскресли,

Жили в мирі Господнім. Амінь.

                             25.03.1992р.

 

На початку Бог небо та землю створив.

Пусту землю у чорній безодні.

Потім все то Він світлом Своїм освітив.

То був перший день, першої ночі.

В другий день – розділив воду і суходіл.

Назву дав Він їм – “море” й “земля”.

Небом то Він назвав, що над нами вгорі.

Землю в шати зелені убрав.

Вечір був, ранок був. Третій день наступив.

Засвітив Бог на небі світила.

Сонце – вдень, місяць й зорі вночі,

Щоб по них час земний ми лічили.

Вечір був, ранок був. День четвертий настав.

Воду рибою Бог оживив.

Птаство Він сотворив, що у небі літа

І побачив, що добре зробив.

Пятий день. Бог сказав:”Нехай видасть земля

Живу душу за родом її.

Це худоба, плазуче, земна звірина…”

І ожило життя на землі.

В шостий день Бог сказав:”Я людину створю

По подобію й образу Нашім.

Розмножайтесь, а землю цю вам віддаю,

Бережіть і любіть, все то ваше.

Вечір був, ранок був і поблагословив

Сьомий день Бог в спочинку Своїм.

В сьомий день Бог спочив і його освятив,

Всіх запрошує: “В день цей ввійдіть…”

                                  22.03.1992р.

 

Открываем матрешку и видим другую такую же,

Открываем другую и снова улыбчивый взгляд.

Ряд матрешек и все из одной, глаз чарующий,

Не подсказку ли к тайне нам Кто-то пытается дать?

Аюрведа – наука, как мир этот, древняя.

Утверждает она, что вселенная – разум сплошной.

И что каждой вещице есть место свое, назначение

И что сам человек, как матрешка, но только живой.

Эту внутреннюю глубинную нашу реальность

Мы однажды отбросили, словно на свалку старье,

Мы отвергнуть ученья Всевышнего страстно пытались,

Свою жизнь, убивая, в упрямом неверьи своем.

Открываем матрешку и видим другую такую же…

Может это подсказка о многодуховности в нас.

По подобию Бога мы созданы были и в будущем

Совершенства Его – Его Словом мы сможем познать.

Не пора ли вернуться нам с вами на старые свалки.

Откопать все ученья древнейших и влиться в их смысл.

Сжечь неверья в сердцах, плод из древа запрета опасный.

Только в Божьей премудрости мы обретем себе жизнь.

                                                        7.05.1992г.

 

Банкет справляють біда й нещастя,

Аж не встигають ковтати жертви,

Що застрявають у їхніх пастях,

Мов не живі вже, та ще й не мертві.

Ми відріклися Отця Святого,

В гріхах втопились ми, непослушні.

Веде у пропасть сліпий сліпого.

Вирують страсті, страждають душі.

Як же скаженний хаос спинити?

Як же зцілити сліпця глухого?

Поможи, Боже, людей навчити

Молитвам й Слову Письма Святого.

                                     11.06.1992р.

 

Запутались люди в пітьмі люциферських спокус.

Земля задихається, вкутана в чорні гріхи.

І прошу у Господа я, як просив мій Ісус:

“Прости ж їх, Мій Отче, не знають що діють вони,

Благаю, мій Боже, на те тільки воля Твоя,

Відкрий сліпцям очі, заблудших овечок направ

На шлях Твій вузький, по якому людським племенам

В Ісусі іти до Отця в  приготовлений Рай.

                                           8.11.1992р.

 

Було сказано: “Досить у тихім куточку сидіти,

Досить сльози ковтати терпкі і гіркі, як полин,

Час прийшов твій, вогнем ти повинна горіти”.

Я готова, мій Боже, Ти Дух Свій у мене вдихни.

            Я готова духовним вогнем , Словом гострим, як лезо,

Жаром Божої іскри любові, душевним теплом

Випікати до болю, як рани каленим залізом,

Нечисть чорного зла і гоїти любовю, добром.

                                          6.03.1993р.

 

Христос нас спас. Своею кровью спас.

И что теперь от нас с тобой зависит?

Покайся. В сердце Божий Дух впусти

Пусть от грехов земных тебя очистит.

И ощутишь ты, как твоей душе

Дает познать Великий Бог Христа.

Ты жизнь Его почувствуешь своей,

Его дыханье – на своих устах.

И каждой клеточкой своею ощутишь

Ты силу воскресения Его.

В себе оборванную жизнь Его продлишь

И путь найдешь спасенья своего.

                                  02.1993г.

 

Зодягніться в повну Божу зброю

В боротьбі не порти тіла й крові, –

Проти піднебесних духів злоби,

Щоб могли дня злого дати опір.

Щоб здолавши зло, цвісти в любові.

Стегна правдою свої підпережіть,

Віри щит візьміть, спасіння шолом,

Меч духовний, що є Божим Словом,

І в броні молитви в світ ідіть.

                     2.1998р.

 

Ти можеш ворогів своїх любити?

Тим, хто тебе кляне – добро робити?

Молитися за винних у стражданні?...

А Він – розпяття нам простив…

Схилися ж в покаянні.

               16.03.1998р.

 

Тяжку дорогу Сина до хреста

Проклав за планом Божим сатана.

У світі цім, де зло в протистоянні,

Хрест – Боже прощення, наше спасіння в покаянні.

                                               16.03.1998р.

 

Священник жив, Захарій на імя

За днів, як Ірод царював Юдейський,

З Єлизаветою жоною. Їх сім’я

Була бездітною, вже й вік їх був старецький.

Раз у Господнім храмі він кадив,

Народ, за звичаєм, на вулиці молився,

“Не бійся, я Господній Ангол, Гавриїл,

З доброю вісткою у храм тобі явився.

Син в тебе родиться, назвеш його Іван,

І буде він у Господа великий.

В утробі ще наповниться дитя

Духом Святим. Ти ж наче безязикий

Станеш, німий, за недовіру цим словам,

Аж поки не народиться твій син.

І час настав і народивсь Іван.

На восьмий день Захарій говорив.

                          24.03.1998р.

 

З потойбіччя крізь імлу віків

Йшов до тебе, люба, я у часі

Для зєднання двох сердець-світів,

Для помноження любові в дітях наших.

                                              1994р.

 

Ти кохай.

Вистудила осінь подих дня,

Огорнулась в прохолоду ночі.

Не студи, коханий мій, серця,

Не кидай холодні зорі в очі.

Не гаси кохання, не топчи,

Квітку його ніжну, не зривай,

А зірвеш, мій любий, бережи,

У вируючий не кидай життєграй.

Ти кохай, єдиний мій, кохай,

Не давай сльозі моїй упасти,

Міцно обійми й не відпускай.

Не тікай, борись за своє щастя.

                            1971р.

 

Чому у нас таке чудне кохання,

Із несуттєвих чварів і образ?

Твої, або мої смішні бажання

Не раз розводять в смутку, любий, нас.

При зустрічі з тобою ми радієм…

Щойно зустрівшись, спорим знов і знов…

А на деревах вже весна біліє…

Сьогодні знов чомусь ти не прийшов.

Не треба, чуєш, адже ми кохаєм.

Не заморожуй серце, не студи.

Ми зустрічі з тобою вдвох чекаєм.

Не гнівайся, мій любий, приходи.

                              1970р.

 

Коханий, подаруй мені світання

Щасливого весняного життя.

Не убивай байдужістю кохання,

Бо молодість не знає вороття.

                        1971р.

 

                        Життя і смерть танцюють танго в парі

Під музику всесвітнього буття.

То смерть веде життя у конфульсійнім жарі,

А то над смертю верх бере життя…

                                  23.03.1998р.

 

Не існує для мене у світі у цім темноти.

Все повинно світитись, як промінь в росі світанковій.

Чистим вогником Божим душа моя світить… і ти

Чистоту не ховай в шати зрадниці-ночі шовкові..

                                         1.03.1993.

 

Я тобі, любий, вдячна за ніжність, за чистую вірність,

За злиття наших душ, за сімейну шановану честь

І за пісню сердець, що несе нас у зоряну вічність…

Я тобі дуже вдячна, мій любий, за то, що ти є.

 

Я тебе благодарна, мой милый, за нежную верность,

За слияние душ, за семейную, добрую честь

И за песню сердец, уносящую в звездную вечность.

Я тебе благодарна, мой милый, за то, что ты есть.

                                                  1993г.

 

Я в синь твоїх очей втопитись хочу,

В обіймах ніжних впасти в забуття.

Густий туман розлук – темніше ночі.

Збігають дні… Старішає життя.

                        27.02.1993.

 

Ти пробач мене, мій добрий друже,

Я не в праві… та душа горить.

Ти чужим вогнем гориш у стужі.

Твій – в тіні чомусь, як біль ятрить.

Я років твоїх живе багатство,

Як оправу золоту ціню.

Не згуби ж перлину свого щастя,

Закріпи в оправі тій, молю.

То ж вона тебе оберігає

Від чужого блискавки-вогню.

Я перед дружиною схиляю

Вдячно низько голову свою.

Ти пробач мене, мій добрий друже,

Я не в праві, не посміла б я…

Це душа моя хотіла б дуже

Щоб оправа з золота була.

               27.02.1993р.

 

Це так нелегко жити у горінні,

Гребти у бурю проти течії.

Куди ж бо легше існувать у тлінні,

Окутавшись опікою рідні.

Та в тлінні гасне вогнище життєве.

В холоднім попелищі тяготить

Диханням долі. Спалахом миттєвим

Краще згоріти, ніж у тлінні жить.  

(1.03.1993р.)

 

Хай споріднені душі не знають гріховних чорнот,

Щоб услід не кривлялась усмішкою чорна підозра.

Не усім нам піднятись дано до життєвих висот.

Хай щоранку промінчик цілує трояндові роси.

                                       1.03.1993р.

 

Іван Петрович, ми вас всі вітаєм

Із днем, що вам подарував життя.

І від душі сердечно вам бажаєм,

Щоб ваша доля в цім житті цвіла,

Як чистота роси на пелюстках світання,

П’янке повітря сонячних лугів,

Як промінець, що ліс ласкає зрання,

Як свіжість у морозний день снігів.

Щоб щастя у сімї цвіло у вашій,

І щоб пишався вами весь ваш рід,

Щоб з легкістю несли життєві ноші.

Бажаємо вам много-много літ.

                        3.03.1993р.

 

Вставай, мій любий, бачиш скільки квітів

Зима жбурляє у твоє вікно.

Даруєм в поцілунках тобі – діти

І я, – відданість, вірність і любов.

                      8.01993р.

 

Обпалені крила – то вже не орлині висоти,

Обпалені крила – то біль божевільний душі.

То пісня буття, у якої фальшиві всі ноти.

Обпалені крила – кінець без кінця у житті.

                                     3.03.1993р.

 

Україно моя, то пекуче калинове полумя,

Цвіт багряних полян і гіркість пянка полину

Не прикраса твоя, моя рідна, моя обездолена,

То дітей твоїх зламані долі ятрять на вітру.

                                  6.03.1993р.

 

Оточили хату серед ночі,

Як собаки загнаних звірей,

Ніч в сльозах топилася жіночих

І зригалась криками дітей.

І побігли, стогнучи від болю,

Загратовані товарняки,

У яких в одну сплелися долю

Старість посивіла й пелюшки.

І калиновим  розірваним намистом

Голі душі кинуті в сніги.

Вся земля покрилася Сибірська

Українським прахом і слізьми.  

(7.03.1998р.)

 

            Чому моя доля завжди упирається в зависть,

У горду ученість, у тупість з високим званням,

У грубість, байдужість, жорстокість, у чорну ненависть…

Чому?!..та щоб спалювать це у Любові святого буття.

                                             7.03.1993р.

 

Він піднімався важко по щеблинках

Драбини знань, що як колючий дріт.

Рука зірвалась. В забутті хвилинка…

Благає мить падіння: - поможіть.

І до безтями вдячний за підтримку,

Пішов він вгору з вірою в собі.

Я прошу, люди, в чорну ту хвилинку

Допоможіть спіткнувшійся душі.

                        14.03.1993р.

 

Чи є на землі хтось похожий на маму мою?

Я знаю, що майже всі мами найкращі на світі.

Та мама моя – то є іскра живого вогню,

Реальність життя, то є дихання вічності й миті.

                                       21.04.1993р.

 

Очі зустрілися, мить зупинила буття.

Вальсом весільним кохання серця їх зєднало.

В хвилях стихій їх понесло шалене життя.

Ніжність тендітна у сіру буденність упала.

Іскрами час з під копит бє коней вороних

В память всесвітню життя мить за миттю заходить,

Тільки взаємність веде до весіль золотих.

Чорна, ревнива невіра в самітність заводить.

                                        17.03.1993р.

 

      моє народження. 

Мій перший крик прорізав темінь ночі,

Умившись материнськими слізьми,

Я глянула життю у сині очі

Й, себе віддавши, мовила: “візьми…”

І кинуло воно мене в самітність,

Хоч я ніколи не була одна.

Узявши в батька міць, у мами ніжність,

Полем спокус життєвих побрела.

В жорстокім злі – любов й добро ростила.

В невірі чорній – віру берегла.

Знесилившись, Всевишнього просила…

Й в благословінні знов душа цвіла.

Тим цвітом оживляла мертву стужу,

Освітлювала темну ніч в житті,

Самітність перерощувала в дружбу…

Сама ж завжди жила у самоті.

                     19. 09.1993р.

 

Переступи поріг душі моєї,

Зайди у храм духовний мій живий.

Відкинь людський самбур. Душі своєї

Послухай ніжний шепіт неземний.

Ця синь очей, тепло душі твоєї,

Твоя любов живить моє буття.

Переступи поріг душі моєї,

Нехай розлука кане в забуття.

                       20.03.1993р.

 

Варка, глажка, прання, прибирання,

Збори в школі, збори в дитсадку,

Черги, пошуки, нужда, недосипання…

Ось він – наш сімейний рай в аду.

2.07.1993р.

 

Вона була, як кольорова книжка,

Що зміст я по картинках розглядав.

Не було часу на пізнання зблизька,

Про що так пізно я пожалкував.

                                  2.07.1993р.

 

Світлий, сонячний день, я стою на якійсь висоті.

В ліфт зайшла, але хтось не пускає додолу…

Я прокинулась з думкою: дякую, Боже Тобі,

Що мене Ти підняв, й не позволив спуститися знову!

                                             22.03.1993р.

 

Знову доля сміється, укравши мій час скороплинний.

Не в одні заходила я двері, і вийшла ні з чим.

Одинока душа задихається в нерозумінні,

Та не скориться, поки не знайде тепла серед зим.

                                            3.05.1993р.

 

Бються там угорі за портфелі, за владу, за право…

Світ духовний – на секти розкроює віру в душі.

І знедолений люд, як невизрівші скошені трави,

Змиті шквалом дощів в царство багни, у світ камишів.

3.05.1993р.

 

    Зустріч розлученої любові.

Терпкою гіркістю солодкої калини

Ліг поцілунок ніжно на уста.

Як пагінцем колючої ожини,

Упав в минуле спогад каяттям.

                           3.05.1993р.

 

Забриніла струна – то дитяча душа заспівала,

Засвітилися вірою ніжність і щастя в очах.

Миттю груба байдужість у ніжність зароджену впала

І струну обірвавши, втопилась в дитячих сльозах.

Очі повні невіри у душу мою заглянули

І сльозою дитячою серце моє обпекли.

То ж твого майбуття, Україно моя, світлі струни,

                   Обпаливши кривавою біллю, рве світ темноти.

Ми у перших рядах посадили корупцію, бізнес,

І включили на всі децибели життєвий хаос.

Захлинаються людяність, чесність,любов, віра, ніжність,

І взиває:  “прости же їх, Отче…” розпятий Христос.

3.05.1993р.

 

Він боровся, як міг, у останній своїй боротьбі.

І знесилений вщент, він відчув, що програв поєдинок.

І тоді всім єством він своїм зрозумів: –

Обезцінили ми найдорожчий дарунок людині.

І стояли над ним: нешановане, сіре життя

Й непідкупна, жорстока, небажана смерть білокура.

І пливло перед ним його долі нелегке буття…

Так хотілося жити, та вибору серце не чуло.

Чи ж змінилось би щось у його круговерті,

Коли б ще раз йому дарували в цім світі буття?

Так! щоб вибрав життя він у Бозі, відрікшись від смерті.

Він не бачив би смерті, якби одягнувся в Життя..

                                                 13.02.1993р.

 

Мить, що між минулим й майбуттям,

Та єдина мить і неповторна,

Називається земним життям.

Мить безцінна й нами так спотворена.

                                  3.05.1993р.

 

Сухі слова з листочка на листочок

Він день у день писав, писав, писав…

І з часом засушився, як пеньочок,

Сухим параграфом з Живого Слова став.

                                  3.05.1993р.

 

Не відзнайшла себе, не відзнайшла…

І сивий біль в мішок роки складає.

І доля келих допиває свій до дна…

Не відзнайшла себе… вже й свічка догорає.

                              6.05.1993р.

 

Я все життя не модною була,

Зате своя серед простого люду.

Висот не прагнула моя душа,

Та завжди до висот несла свободу.

6.05.1993р.

 

Тяжка утома душу огорнула

У сиву мантію свинцевого буття.

З останніх сил я впертість всіх тягнула,

Молила освятити їх життя.

“Допоможіть!” – душа моя благала.

Губилась сила, спалюючи дні.

Байдужість, впертість їх в сльозах топила.

І тільки Бог допомагав мені.  

 (4.1993р.)

 

Партії, розділення, гоніння,

Страх, наруга, зболена сльоза…

У моїм селі на Буковині

Знову змій із сплячки виповза.

Люди! Вбийте тварь ту ядовиту,

Поки шию вашу не обвив.

Вбийте! щоб на світ йому не вийти,

Ядом щоб дітей не отравив.

Досить крові на зеленім листі.

Досить тьмою світло прикривать.

Не в ярмо, а в сонячне намисто

Наші долі нам пора убрать!

                  3.05.1993р.

 

Це твоя проблема” – ріже фраза,

Замінивши – “вам допомогти?”

Душі іспотворює проказа,

Начепивши золоті хрести.

               29.06.1993р.

 

“Живи для себе” – каже плоть моя,

Але мій дух не згідний, він бо вище.

І тягнеться за ним душа моя,

І плоть вдягається у біле й чисте.

                       12.07.1993р.

 

Безцінний дар в мої тендітні руки

Ти обережно, Отче мій, поклав.

Духовних муз блаженні чисті звуки

Ти в мою душу сонячно вливав. 

І у пітьмі земної круговерті

Ти в світлій вірі дух мій укріпив.

Піднявши до вершин Свого безсмертя,

Мій шлях тернистий Ти благословив.

                                  04.1993р.

 

Родилось немовля в таланті Слова

І не змогло саме піднятись вгору.

А безталання, як бурян родючий,

Талант бадиллям заплело колючим.

                                  5.06.1993р.

 

У висотах ширяла,та світло живе не знайшла

За дверима, які відмикаються важко нам, з низу. 

Там дихнуло на мене фальшиве і мертве тепло,

А життя, що внизу, задихалось, мов трави під хмизом.

Там закони в суворих параграфах стали в ряди,

Там керманичі, які законами крутять, як дишлом.

Чи не час, любі, хмиз той нам просто згребти.

І у Божому Слові, в любові всім жити нам чисто.

  11.07.1993р.

 

                         Ми сустрілись в сонячнім сплетінні,

Ти мене ромашкою назвав,

І зірвавши, у напів- зомлінні,

На столі у вазочку поклав.

Мною милувався до спяніння.

Не помітив біль в моїх очах.

Сохла я в твоїм жаркім горінні,

Гіркістю застигши на губах.

                     3.07.1993р.

 

Перша зустріч.

Ніжний дотик рук, сп’янілі очі…

Сніговий засипав зорепад.

На устах застиг цілунок ночі

Срібними сніжинками троянд.

І у пісні віхоли понесла

Нас хурделиця крізь заметіль

В нашу першу зустріч, в наші весни,

Білим вальсом зоряних весіль.

                        12.07.1993р.

Рядки читаю я – брехливі, не живі,

Страшна і мить життєвого міжряддя.

Там бруд, хаос, зневага, жахи, біль,

Там лихо, темрява, безладдя.

Хто пише долі людського буття?

Я стала б сонячним пером в Його руці,

Аби міжряддя і рядки життя

В промінні сяяли, як пелюстки в росі.

                               16.07.1993р.

 

Материнська вічність.

В тихім шелесті ліс шепче сонно свою колискову.

Незабудками ніжність лягла край стежок і доріг.

Доля сивим туманом спустилась в росу світанкову .

В щебетанні пташинім твій голос, калиновій сміх.

Чиста, лагідна посмішка впала ромашками в трави.

Погляд мудрий теплом волошковим лежить у житах.

Біль полиновий мята окутала подихом пяним.

Вічність, мамо, твоя в наших долях у наших серцях.

                                             19.07.1993р.

 

Дякуємо вам.

Злі вітри розлук вас розкидали.

Тьмою хмари падали до ніг.

Змії ревності вам душу рвали.

Ніжність замітав холодний сніг.

Та не згасила чорна буря люта

Маленький вогник люблячих сердець.

Роками в парі рвали чорні пута,

І бурі змореній прийшов кінець.

Всіх материнське серце зігрівало        

І батьківська турбота берегла.

Та поступово в волоси вплітало

Років тяжких відлуння серебро.

Ми на колінах нині перед вами,

Цілуєм ваші руки золоті!

Сяй, Боже, в них духовними дарами,

Бо вогник їх – маяк нам у житті.

                     26.01.1984р.

 

Твоїх рук тепло, очей бездонну синь,

Твою ніжну ласку, усмішку щасливу

Я візьму з собою в далечінь,

Щоб засіяти життєву довгу ниву.

                               1971р.

 

Мамапервое слово ребенка,

Мама – последнее слово бойца.

Без передышки, нежно, негромко

Мама – сердце стучит до конца.

Много хороших людей на планете,

Много есть ласковых, с нежной душой,

Но не найти мне души в целом свете,

Чтобы сравнить с моей мамой родной.

Мамочка, милая, добрая мама,

Сколько ты горя, несчастья снесла,

Но доброту, мир, любовь не скрывая,

Через огонь и буран пронесла.

Словно жемчужины в желтых песках

Брошены волнами с дна глубины,

Засеребрились снежком на висках

Проблески первой твоей седины.

Мамочка, хоть далеко от тебя я,

Но ты со мною везде и всегда.

Я за тебя, моя мама родная,

Жизнь, не колеблясь, отдам.

Мамочка, милая, хочется очень

Только с тобою быть вместе всегда,

Чтоб в синеву глаз смотреть дни и ночи…

Только с тобой быть! С тобой навсегда!

                                                                  1971г.

 

Скажеш “мамо” – і скільки тепла відчуваєш.

Скажеш “мамо” – і горе мов тінь пропаде.

Скажеш “мамо” – і все навкруги розцвітає.

Скажеш”мамо” – і серце від щастя замре.

Мамо, звідки у тебе та сила і ніжність,

Звідки скільки черпаєш терпіння ти і доброти?

Хай дарує Господь усім мамочкам вічність.

Хай ніхто не полишений буде її теплоти.  

(1970р.)

 

                            Сьогодні самий світлий день у нас.

Він раз у рік теплом всіх зігріває.

І як нас мами привели у перший клас,

Ми це на все життя запамятаєм.

Перша вчителько-мамо, Людмило Гаврилівно,

Скороплинного часу можливо не вділим на зустрічі вам,

Ви пробачте, та знайте – у нашому серці навіки

Частка вашого серця і вогник любові й добра.

Наталья Павлівна, краплиночка душі

І промінь вашого сердечного тепла

Засвічує у нашому житті

Яскравий маячок у майбуття.

Багато мам у нашому житті.

Ми, любі, нині вас усіх вітаєм.

Від щирої дитячої душі,

Здоров’я, щастя, усіх благ бажаєм.

                                                            11.02.1990р.

 

Полювання на звіря – жахлива картина, неправда?

Злі, голодні собаки женуть чорній смерті життя.

Добрі очі наповнені страхом, сльозами благання…

Він біжить, а душа його вже відліта в небуття.

Так й в людському житті – є мисливці, собаки й звірюшки –

Чистий, добросердечний і вічно гонимий народ.

Тільки все то життя так замотане, наче в катушки 

Нитки, що знизу чорні, а верхній шар весь з позолот.

                                                        15.03.1990р.

Вот и все… ушла моя кровиночка.

В одиночество упало пол меня.

Разделилась жизнь на половиночку,

Пол – со мной, а пол – в небытии.

Но своей израненной душою,

Как бы это было мне невмочь,

Я должна совладеть собою,

Я должна! Должна! Ведь рядом дочь.

                                     29.11.1991г.

 

Не бойся, милый мой, моей кончины.

Смирись, ведь мир – загадка бытия.

В горе иль в радости – ты не ищи причины.

Я умоляю! береги себя!

Не ссорьтесь, – ссор я очень не любила.

Живите дружно, как Иисус учил.

Мой Бог, Любовью наполняй и Силой

Сердца их, чтобы в них Ты вечно жил.

Я знаю, это тяжкая потеря,

Но не топите вы меня в слезах.

Вам надо жить, любить и твердо верить: –

Мы встретимся в обители Христа.  

(9.12.1991г.)

 

Не отдыхаю я, – ржавею,

Жизнь без отдачи – мне не в мочь.

Я всей душей и сердцем вас согрею.

Нуждающимся я хочу помочь.

Свое бессилье я топлю слезами.

Всевышнего я милости прошу: -

Мой Бог, дай силы этими руками

Добро творить! Я так сего хочу!!!

                        5.12.1991г.

 

Я рада, что ты, моя милая,

Размытую жизнью тропу

Сумела душою бес силою

Опять превратить в колею.

И той колеей своей жизненной

Желаю, подруга, пройти,

Легко и безропотно, искренно

В любви Божий мир обрести.

                      23.05.1992г.

 

Год  двадцатый. Смысл жизни как будто утерян

И полнейший разброд средь людей и нередко в семье.

Мать – сектантка, отец же в противном уверен,

В удовольствиях всех не отказывал сын их себе.

Человек на распутье. Вокруг голоса призывают.

Жить согласно природе их киники тихо зовут.

Счастье в знании, в мышлении, - философы им возражают,

А иные земными обрядами  очищают в бессмертие путь.

Будь к печалям и радостям жизни совсем равнодушен,

Погрузись в созерцанье спокойное – шепчут буддисты.

И в надежде Спасителя ждут изможденные души,

Чтобы вывел из тьмы лабиринта Он мир на путь истин.

И казалось, последняя чаша надежды испита.

Вдруг зажгла горизонт черный утренняя зоря.

Это Небом Марии Благую весть было открыто:

«Ты от Духа Святого родишь для народа Царя.»

24.04.1992г.

 

Жизнь родилась на планете

Богом Всевышним зачата.

Все на земле – Его дети,

И жить в любви должны свято.

Бог наш, Отец Всевышний,

Дал нам все блага, ввел в рай,

Только совсем так не вышло,

Как наш Отец нам желал.

Мы соблазнились иудой.

Не оценили свободы.

Грех черной, пыльною грудой

Лег на чумные народы.

                   Люди! очнитесь! встряхнитесь!

К Богу Всевышнему, к свету

Сердцем  своим потянитесь.

Не погубите планету.

                               24.04.1992г.

 

Семья – это мы с тобою,

Семья – это наши дети.

Жить хочется общей душою

Мне больше всего на свете.

Семья – это все родные.

Семья – это все соседи.

Так хочется блага земные

Всем поровну дать в наследье.

Семья – это немцы, нанайцы,

Украина, Индия, Чили…

Так хочется, чтобы все нации

В любви, в мире, в дружбе жили.

Семья – это жизнь всего света:

Природа, животные, люди…

Так хочется, чтобы планета

Цвела колыбелью судеб.

Семья – это дух Всесущий,

Семья – это мир вселенной.

Так хочется, чтоб Всемогущий

Сплотил нас Любовью нетленной!

                                     24.04.1992г.

 

Рядом с клумбой, на дороге пыльной

Лежит бездушно сорванный цветок.

Он борется: …Я выживу… я сильный…

Он умирает…как же мир жесток.

Ведь мир – это живых частиц дыханье,

Он может без коварного жить зла.

Надо обожествить сердце, сознанье…

Надо чтоб каждый начал из себя.  

(19.05.1992г.)

 

Чтоб полностью познать все муки ада,

Все мерзости земного бытия,

Бурить израненную землю вглубь не надо.

Остановись! Вглядись вокруг себя.

Живешь ты  вперемешку в рае с адом.

Услышь, как борются в тебе два “я”.

В тебе всей жизни горечь, соль и сладость.

И выбор заложил Господь в тебя.

                                     19.05.1992г.

 

Мое сердце, то плача кричит, то сжимается больно,

От ненужной мирской суеты себя любящих душ,

От слащавенькой лжи и от хиленькой правды безвольной

И от жизни заблудшей в стенах лабиринтовых нужд. 

(20.05.1992г.)

 

Зло, насилье, жестокость, неверье и прочую мразь,         

До малейших крупиц я мечтаю собрать в одну глыбу

И отдать в очищенье Большому  Огню, в ЕГО власть,

Чтобы радужно-чистую землю приблизил ОН к Небу.

                                                        20.05.1992г.

 

Как только я открыть пытаюсь душу,

В которой жизненной Любви Большой Огонь,

В глазах неискренность, неверье, холод, слышу

Слова, пекущие со всех сторон.

И вновь душе, закутавшейся с болью

У мантию земного бытия,

Так одиноко средь сего раздолья,

Так не хватает, милый мой, тебя.

Не очерняй себя неверьем скудным,

Неси ученья свет во тьме, не трусь.

Запретный плод нам сделал путь наш трудным,

Но твердо верь: спасенье – наш Иисус.

Мой Бог, мне жаль людей с пустой душою.

Я умоляю! как мне им помочь

Пронзить неверье Божьею искрою,

Огнем  Твоим воспламенить их ночь. 

 (1992г.)

 

Ты приехал немножко отвыкший, немножко холодный.

То ли в ревностной нашей тоске ты казался чужим.

То ли простенький вид мой тебе показался не модным.

Но для нас по любому ты будешь до капельки свой.

                                                           9.01.1993г.

 

Поднялася дочка, словно розы

Утренний бутон, омыт росой.

Помоги цветку сему, мой Боже.

Ты ж, родная, будь всегда такой.

Не стыдись ты самой горькой правды.

Раз, другой перебори себя.

Не вплетай в судьбу грехов коварных.

Чистою должна быть жизнь твоя.

Чисто ж там, моя родная дочка,

Где не ссорят, где любовь царит.

К солнцу, к свету тянутся цветочки,

Иисус всех нас Собой живит.

Проживи свою жизнь светло, чисто,

Чтобы прошлое огнем не жгло.

Я прошу, обожестви, Всевышний,

Дочери судьбу Своим Яством!

                                   23.05.1992г.

 

Ты сказала: Мать выходит замуж

Раздраженно головой мотнув,

Ты себе и маме душу травишь,

Сердца рану больно полоснув.

                           Вас косило в жизни однобокой,

Горе мать с трудом перебрела.

Так не будь к ее судьбе жестокой,

Ведь она кровиночка твоя.

Доченька, в своей грешной обиде

Разобраться трезво ты сумей.

Ты войди в ее души обитель,

Своим сердцем боль ее согрей. 

(1992г.)

 

Я иногда ловлю себя на мысли,

Что твоя мать права была порой,

Мечтая о простой, земной невестке.

Ведь трудно иногда тебе со мной.

Откуда я?? И как сюда попала?

Мир в моем свете должен быть иным…

Меня сюда любовь твоя позвала

И ты мне стал дыханием земным.

Мне чужды все наряды, украшенья,

Камней и золота холодный блеск…Цветы

Поляною не сорванной дари мне.

И знай, что жизнь моя, любимый, это ты. 

 (1992г.)

 

Ты прости меня, милый, я так не практична

В этой жизни коммерческой грубого бытия.

И что самое главное: – я не смогу измениться,

Так же, как не смогу в этой жизни, родной, без тебя.

                                                          22.06.1992г.

«

Алло, алло…» О, Боже, неужели…

Я так истосковалась по тебе.

Во мне все клетки твоим голосом запели:

-Все хорошо?...Целую…всем привет…

«Алло, Алло…» Все снова замолчало.

Оборвалась невидимая нить…

Это мгновенье в вечность прокричало,

В нашу с тобою вечность вторгся миг.

                            22.06.1992г.

 

Я прошу тебя, милый мой ангел, ты зря не печалься.

Я безумно такую тебя хочу вечно любить.

Ты такою же хрупкой и нежной всегда оставайся,

Ну а я постараюсь тебя от всех бед оградить.

                                               22.06.1992г.

 

Так одиноко без единства в Духе.

Хоть и немало у меня земных друзей,

Бог дал мне нежного и верного супруга,

Послушных, добрых, любящих детей.

Соедини, Иисус, нас Божьим Духом,

Всех огради от искушений зла,

Чтоб были мы одно в Тебе й друг в друге,

В Своей Любви соедини сердца.  

(3.02.1993г.)

 

То утро помню я, в последний раз

Ты прошептала: - «доченька, прощай…»

И не открыла больше милых глаз

И не ответила, хоть я тебя звала.

Не плачу я, не плачу, а рыдаю…

Укоротит боль эта жизнь мою.

Последний раз я маму провожаю.

Единственную мамочку свою.

Родная, милая, зачем так рано

Ушла, оставила меня одну?!

Кому теперь открою свою тайну?

С кем посоветуюсь я, улыбнусь кому?

Зачем так рано ты глаза закрыла,

Чтоб никогда их больше не открыть?

Не сберегла тебя я, упустила…

Родная, мне тебя не возвратить.

Нет!!! Не хочу я, чтобы навсегда

От нас родные мамы уходили!

Я умоляю, Боже мой, Тебя,

Чтоб наши мамы с нами вечно жили!!!

      1971г.

 

Во все концы летит: - вам телеграмма…

Читают дочери и сыновья: -

Спешите, жду, больная…ваша мама.

И у кровати в сборе вся семья.

Нет! нет! не уходи! не неда! Слышишь?!

Я не уеду больше от тебя!

Не уходи, с тобой, с тобой я, видишь,

Не покидай, родная ты меня.!…

А ведь ждала она тебя, писала.

И в ожидании считала дни.

А ты поездку дальше отставляла.

Ну вот и телеграмму принесли.

Я обращаюся, родные, к вам,

К вам, дочери и сыновья: -

Не забывайте своих милых мам.

Спешите к ней, пока она жива.

                        10.03.1971г.

 

Крізь тумани, крізь роки і версти,

Крізь пекучий жар, крізь стужу зим…

Рідні, вас у серці буду нести

До своїх невидимих вершин.

Приумножу вашу радість, щастя.

Розділю нещастя і біду.

Рідні, вас у серці буду нести,

З вами все своє життя пройду.

                      8.03.1971р.

 

                   Я хочу піснею гучною стати,

Яка б вливала щастя всім в серця.,

Яка б перелітала всіх крилатих.

Піснею, що лунала б без кінця.

                                     1970р.

 

Переполнено сердце мое, словно чаша.

Возмущение, грусть и кровавая боль,

Как вулкана кипящая, жгучая масса,

Выливается в строки дрожащей рукой.

Тебе испивать эти жгучие строки.

Мужское достоинство гибнет твое.

Затмила любовь твоей жизни истоки,

Твоя безответно большая любовь.

Ты все прощал ей – ложь, измену,

И как бессстыже жгучие глаза

К бездушно-темпераментному телу

Притягивали страстные сердца.

Своей наивно-чистою любовью

Хотел ты глыбу растопить страстей,

Туманом годы плыли над тобою,

Следы роняя седины своей.

Избалованной женщине – жизнь свою, сердце доверил.

Что же ты в своей жизни взамен от нее получил?

Ты, как маленький Кай, ледяной королеве поверил,

И осколок холодный тебя на всю жизнь ослепил.

Ты прости, ведь тебе испивать эти жгучие строки,

Что тебе написала дрожащая друга рука.

Верю, Божьим ключом побегут твоей жизни истоки.

Я желаю, чтоб Герда тебя непременно нашла.

                                       6.09.1985г.

 

Сошла земля из жизненного круга.

Все бытие окуталось во тьму.

Невозвратимая потеря мужа, друга

Заныла, больно в сердце нож воткнув.

Душа завыла, как зимою вьюга,

Упала в зыбкую сырую ночь.

Крепись! родная, милая подруга.

Держись! и поднимай на ноги дочь.

Держись, моя сестра- подруга,

Израненной душой до слез скрипя.

Смирись, ты телом потеряла друга,

Но души ваши вместе навсегда.

                           7.11.1991г.

 

Повеяло осеннею прохладой.

Леса оделись в золотой наряд.

Осенний аромат хмельной и сладок

И украшенья гроздьями горят.

Краса твоя торжественно-прощальна,                

Холмы горят в златых коврах листвы.

Тревожится душа моя, печально

Глядя на нашей осени следы.

Я в нашу осень медленно вхожу

В печальном одиночестве, без друга.

Хоть нет тебя, но я тобой живу…

А сердце листопадом топит туга.

Осенняя метель, прошу тебя,

Не остуди измученного сердца.

Теплом двоих чтоб деток согревать,

Лучом Божьей любви, частичкой солнца.

Одела осень землю в позолоту

И мне виски покрыла сединой.

Не жаль о прошлом сердце рвет, колотит,

А что вхожу я в осень не с тобой.

                          22.10.1985г.

 

Гонимая, ранимая судьбою,

Растоптанное сердце сжав в груди,

Перечеркнула черною чертою

Все прожитые лучшие деньки.

Но видит Бог, как ты его любила.

И не жалела красоты своей.

Всю молодость ему ты посвятила

И родила ему богатырей.

Измена – это подло и жестоко.

Крепись, чтоб чистоты не потерять.

Поверь, не так уж ты и одинока,

Не забывай, - ты любящая мать.

А рана заживет твоя с годами.

Господь залечит все твои рубцы.

И ты гордиться будешь сыновьями.

Ему же – пусть Всевышний все простит.

                                  18.08.1987г.

 

Жизнь наша, как хрупкое стеклышко,

Неверностью твоей разбита.

Судьба, словно белая лебедушка,

Стрелой черною подбита…

Но не все сказано, пересказано,

Но не все вылито, перелито,

Все радости в душе оставлены,

Все горечи позабыто.   (1972г.)

 

(жене)

Ну что с тобой случилось, дорогая?

Нависли тучей думы надо мной.

То ты одна, то ты совсем другая.

А мне так хорошо всегда с тобой.

                           Не мучай, расскажи, аль разлюбила?

А может, приглянулся кто другой?

Знаю, любовь неудержима силой.

Я помогу тебе любой ценой.

Ведь ты мне мать, сестра, жена, дороже

Нет у меня, тобой одной живу.

Ну, расскажи, что твою душу гложет,

Любой ценой тебе я помогу.

                     19.08.1987г.

 

Глаза в глаза – и все в хмельном кружении.

Глаза в глаза – остановился миг.

Глаза в глаза – первой любви рожденье,

В которой твой неповторимый лик.

Сам Бог любовью нас соединил.

И вот мы в бездне жизненных страстей,

Очаг теплом семейным освятил,

Чтоб пребывать в нем до скончанья дней.

Летят года, тускнеет взор пьянящий.

Заботы, дети, пряди седины…

Вокруг бушует ветер леденящий,

Осенний холод зыбкой пустоты…

Но никогда ничто не сможет, милый,

Нашу любовь с годами охладить.

В ней двух сердец божественные силы,

Что будут детям маяком светить.

                        2.09.1987г.

 

О жизнь, как ты колдуешь своей истиной.

Вот и сейчас свела судьбы две в узкий круг.

Мой близкий, мой далекий, мой таинственный,

Кто ты? Случайность или верный друг?!.

                                         1988г.

 

Сегодня день твой в радужном сплетении,

Тебе букеты белых роз зима дарит.

А я дарю с Божьим благословеньем

Вазон живых цветов, что как любовь горят.

Я в жизни в спутники тебе желаю

Здоровье, счастье, чистую любовь…

Чтоб Божье долголетье согревало

Тебя негаснущим домашним очагом.

                               20.01.1988г.

 

    З днем народження.

Ти чуєш, заспівали наші гори.

Ти бачиш, ліс прибравсь святково в сніг.

Сніжинки заіскрившись, наче зорі,

Букетами лягли тобі до ніг.

Мороз розвів в подарок шибки сріблом.

Пянкими квітами живих троянд 

Вітаєм з днем народження, наш рідний,

Тебе сьогодні наші діти й я.

Бажаємо в здоровї літ багато,

Радості, щастя, успіхів тобі,

Благословінь Господніх, рідний тату,

Бо ти є прикладом для нас в житті.

                        8.01.1988р.

 

Не люби мене ти однобоко,

Я жадаю повного кохання.

Чистого, без будь яких пороків,

Аби дух і плоть сплелись в єднанні!

                                    1974р.

 

В шумный город с тихого села

Приехали работать на завод

Группа девочек – десятый “А”,

Жизнерадостный, придирчивый народ.

Им сначала трудновато было,

А потом пошли на лад дела.

Только вот в одной не выходило,

Хоть старалась больше всех она.

Часто приходя домой с работы,

Со слезми бросалась на кровать.

Сашенька, не надо, Саша, что ты…

Все ее пытались утешать.

Но, как говорится, средь народа,

Мир то не без добрых ведь людей,

И один парнишка из завода

Помогать в работе начал ей.

И была вдвойне его работа:

Сам работал, Саше помогал.

Был тот парень гордостью завода,

Молодым ударником труда.

И работа их пошла на славу.

Сашенька со всех старалась сил.

И девчонка полюбила Славу…

Ну а Слава с Верою дружил.

Нравился парнишка всем девчонкам,

Все не против, чтоб с ними дружил.

Но их всех он обходил сторонкой,

Потому, что он одну любил.

Только ей открыл свою он душу.

Нежный взгляд одной он ей дарил.

Только ей и в дождь, и в зной, и в стужу

Нежные слова он говорил.

На мосту однажды у реки,

Нежно, робко прошептал он ей:

Вера, я прошу твоей руки,

                   Ты согласна быть навек моей?

Поплыли слова те над рекой.

Он все ждал, а что ж она ответит…

И она кивнула головой,

Что, согласна быть его навеки.

В те минуты он не мог понять,

Сон все это, или наяву.

Слово побоялся он сказать,

Чтобы свое счастье не спугнуть.

Он верил ей, верил ее любви.

Ведь он любил ее чистосердечно.

А жизнь спешит и что там впереди?

Ведь в жизни сей ничто не бесконечно.

Только жизненна дорога парня.

Оказалась перекрыта горем.

И не малым, как струя с под корня,

А большим штурмующимся морем.

Возвращался он домой однажды,

Чувствовал себя тогда отлично,

Говорил сегодня с Верой дважды,

И…авария…попал под электричку.

Он остался без ноги и тоже

Кисть руки отрезали ему.

Но все думал он – а Вера что же…

Да, не нужен я уж никому.

Ну а Вера, что же с ней случилось?

Вера после горя дней так семь,

Вышла замуж, пела, веселилась,

Позабывши Славу насовсем.

Словно молния та весть ударила

В уже раненое сердце, ослепив

Парня мыслью – все-таки оставила,

А ведь я так горячо любил…

Но на свете больше есть добра,

Утихают бури, штормы, грозы.

И приходит радости пора,

И в глазах сияют счастья слезы.

Время на земле проходит быстро,

Сына мать взяла к себе в село.

Материнскою любовью чистой,

Лаской окружила мать его.

А тем временем девчонка Саша

Всем известна стала и мила.

Всех учила: - не мое, а наше…

Сделалась ударницей труда.

Полюбил девчонку коллектив,

Дали ей квартиру на двоих

Все уютненько в квартире разложив,

С помощью подружек заводских.

Много времени прошло с тех пор,    

Как искринку в сердце бросил ей

Слава. Но теперь уже костер

Разгорался все сильней, сильней.

Ведь его любила горячо,

Любит все сильней, сильней, хоть он…

И поехала к нему в село,

Чтобы возвратиться с ним вдвоем.

И приехали с села домой

Сашенька и Слава не одни: -

Божий мир и вечную любовь,

Сашенька и Слава привезли.

                 9-12.06.1969г.

 

Я вдячна вам, батьку добра, справедливості, честі

За ночі безсонні, даровані долям чужим.

За вогник сердечний на темнім людськім перехресті,

За чисте життя, що по крапельці роздано всім.

За іскру відродження, вірність тобі, Україно.

Прошу, Отче наш, хай Твоя всемогуча рука

Під свій оберіг візьме долю покірного сина

Тараса Матвійовича, хай цвіте їх сімя.

                                 26.07.1993р.

 

Він, бізнесмен, взвалив свого хреста

Життєвого, що з кожним кроком важчав…

Все ж задавила ноша золота.

Він так хотів життя прожити краще…

                             2.09.1993р.

 

Сльозою вмивсь мозоль, кривавий, зроблений.

Втоптав прогрес у землю смерть й життя.

Лелека, пролетівший над Чорнобилем,

Не принесе вже матері дитя.

                     31.08.1993р.

 

Ой зуби, зуби, зуби…Тітко Соньо,

Замов словечко, будь мій “протеже”.

Який пароль, благаю, до зубного…

“ Нема, дитино, виїхав уже.

Та ти не бійся, ваші теж хороші.”

Наважилася, винесло дай Бог..

Наче нічого… Тільки б хоч на трошки

Закрити в посмішці застигший рот.

                                       28.08.1993р.

 

Мені ще треба це… я то ще мушу…

Мішок обовязків розкласти по місцях…

А так хотілося би освятити душу,

Й щоб мир Господній правив у серцях.   (2.09.1993р.)

 

                            Алопеція.

Сестричка у шкільну вдягнулась форму,

А стрічечки нема у що вплести.

Щовечора молю: Мій Боже Добрий,

Хай виросте волоссячко в сестри.

                            20.09.1993р.

 

     Малюнок дитини

Синьоока дівчина в намисті,

Щічки у калиновій сльозі

І віночок на голівці лисій…

Підпис: моє місто Чернівці.

               20.09.1993р.

 

Промінець з-за обрію заглянув.

Стрепенулась ніч, збудивши день.

Загорівся полумям багряним

Під вікном у мертвім жаху клен.

В золотих волосиках щоранку

Оченяток синь його купав.

А сьогодні синь його світанку

Наче в ниви скошені упав.

Промінець торкнув голівку лису,

По щоках сльозинкою скотивсь,

Впав жаринкою в жмут мертвого волосся…

Горем чорний біль в кутках забивсь.

Клен крізь ніч здригається від болю,

Що із вікон падає в листву.

Не наснив мій клен то лисе горе.

Чернівецький бант упав в імлу.

                     20.09.1993р.

 

Худішає шкільний наш календар

Із кожним роком на один листок.

Ось і останній у дитинство впав,

Дзвенить останній наш шкільний дзвінок.

І ми тепер, ступивши на поріг,

Відчули перед вами біль вини.

Пробачте за дитинства хльосткий біг,

Спасибі за подарені роки.

Шкільний дзвінок останній – то межа,

Яку дано усім переступить.

З дитинства взявши стільки багажа,

Скільки вдалося вчителям вмістить.

Спасибі, рідні наші вчителі,

За часточку сердечного тепла,

За крапельку одвічної душі…

Дай Бог вам щастя, рідні на віки.

                     3.09.1993р.

 

Альбом.

Я відкрила альбом. Я упала в минувшину сиву.

Мій дідусь, наче дуб серед лісу, найкращий за всіх.

А бабуся моя, мов смерічка, струнка і вродлива.

Батько босим дитям в золотую пшеницю побіг.

Це – віночком з ромашок уквітчана мати в пшениці,

За плечима Карпати горять у осіннім вбранні.

А отут гори пяні у батьківськім вальсі весільнім.

А оце уже я босонога біжу по стерні.

Тут – трояндами білими віхола нас засипає,

Волошковий твій погляд весільну фату розстелив.

Глянь, синочка в руках твоїх сонячний промінь купає,

Тут синочка і донечку ти на колінах вмістив.

Ось приніс дід Мороз подарунок сніжинці-онучці,

Наш онук під горою, у річці коня напува.

Сонце красне на ліс знов наділо весільну обручку

І лелека крізь вічність з безсмертя несе немовля.

Гори знов оживають від босого сліду дитини.

Вальс весільною вічністю падає в даль сивини…

У руках я тримаю безцінність – безсмертя родини,

Посивілий альбом, зафіксовану мить давнини.

                                                  2.09.1993р.

 

Буковина купає в багрянці натомлене місто,

Одяга вишиванку, гаптовану із промінців,

Закосичує цвітом, плете з горобини намисто,

Заколисує  в тихих молитвах свої Чернівці.

                              19.09.1993р.

Наше відродження – гроно калини в снігу,

Що в зими суворі рятує від голоду й спраги,

І гіркістю біль наш тамує в простому жару,

Крізь вічність вливає знесиленим долям наснаги.

Візьми – гроном сонця зігрієш ти душу свою.

Не зріж її кущ, посади біля рідного тину.

То наше відродження – гроно калини в снігу.

Чим дужчий мороз, тим солодша і мякша калина.

                                              27.10.1993р.

 

  Вже зима…

Я квіткою була у тебе, любий,

Біль тамувала, в вазочці цвіла.,

Пянила ніжністю буденність грубу,

Цвіт в неба синь підняла… вже зима.

Я пташкою була у тебе, милий,

Але злетіти так і не змогла,

Гніздо сімейне гріли мої крила,

А розлетілись діти… вже зима.

Я долею була тобі, єдиний,

Домашнє вогнище в коханні берегла,

                        Молитвами освітлювала світ наш дивний,

В тобі згоріла літом…вже зима.

                                  19.09.1993р.

 

Громовиця окутала землю і небо жагою

У інтимно-смертельнім злитті божевільних стихій.

День новий народився, освячений неба водою

І упав в різнобарвя, сповившись у сонячну синь.

                                  18.09.1993р.

 

      Діалог з Всевишнім.

       Чи не запізно? Ти мене спитав…

       А Ти вважаєш…

       Ні, Я не вважаю.

       Ти не відвернешся?

       Ні, Я – твоє життя.,

Іди, а Я тебе благословляю.

               29.10.1993р.

 

З безмежжя простору і часу я прийшла,

Упала в темряву людського існування

Короткого, що зветься тут життям.

Основа у якого – виживання.

                   17.09.1993р.

 

Чи то полощеться в голубизні колосся,

Чи неба синь купається в житах…

Земне й небесне у одне злилося,

Ширяє в сонячному плесі вільний птах.

                                   10.1993.

 

      Одвічна пісня.

Родилась, донечко ти в чорні дні.

Земля ридала від людського горя.

Два місяці тоді було тобі.

Ніч у сльозах людських топилася, як в зорях.

Під дулом смерті, крізь нічну пітьму

Оскаженілий гурт енкаведистів,

Як звірів, вів людську юрбу

У загратовані товарняки, у ніч імлисту.

Не всі ті долі витримать змогли

Морози, голод, чорне лихоліття…

Як в стужі зим троянду берегли

Ми крихітку, замотану в лахміття.

Моя матусе, в образі твоїм

Я бачу Україну, в ніч одіту,

В віночку зорянім, в калиновій сльозі,

Криваве серце гріє нас в лахмітті.

Здригнулась ніч і стала розставать.

В повітрі забриніла ясність світла.

У рідний дім лелечі долі мчать…

Та гріють чорних круків їхні гнізда.

Розправивши горілі крила доль,   

Нове життя почали будувати,

У сподіванні волі для всіх доль,

Про щастя марили сумні Карпати.

Бідові люди славили в піснях…

Кого?! Я тих пісень не розуміла.

Я несла Боже світло в своїх днях

Для людства, і була –  незрозуміла.

Чому ті дула й досі в тих руках

І чорні круки з наших гнізд злітають?

Чому ті круки наших лелечат

У вільну синь небес не допускають?

Одвічна пісня – то осінній жар,

То пелюстки троянди на морозі,

То сивий плач струни, то сам кобзар,

Крик чайки, що гніздиться при дорозі.

То сльози лихоліття, каяття,

То боротьба за щастя, за свободу.

Одвічна пісня – то саме життя,

Яке несе нелегкий хрест народу.

                     26.09.1993р.

 

Твоя душа не має меж любові

До чесності, правдивості, добра,

До нерозбіжності у ділі й слові,

До вірності, сердечного тепла.

                        26.09.1993р.

 

Ломать не строіть” –  встали й поламали.

І ті “ніхто”, що миттю стали “всім”,

Людськими мозолями жар згрібали

І з доль людських плели добробут свій.

    26.04.1994р.

 

      Розповідь чоловіка, який в роки голодомору

      випадково попав у дім  людей, торгуючих

      людським мясом і заледь сам не став

      жертвою їхньої наживи, через вроду дівчини.

Помітив щось чуже в її очах.

Вийшла із кімнати… Ніч здригнулась.

Обняла темінь, вкутана у страх…

Шпаринка світлом в труп людський уткнулась.

  - “Біжи, біжи…” – Кричало щось німе.

- “Куди??. – свідомість в безпораді билась…

    Ліг, мертвим тілом рвучко вкрив себе…

    Відкрились двері – смерть з життям схрестилиь.

Ніж блиснув, труп проткнувши… – “не дістав…”

Смерть вийшла, а життя в куток забилось.

Під мертвим трупом “труп живий” лежав.

В вікні забитім щілинка світилась.

                   -  “Біжи!..” кричало із кутка життя.

В безтямі рвали руки з вікон дошки…

Ось вже в саду…собаки слідом мчать.

Життя біжить вперед й кричить:”ше трошки…”

Один із трупів спас йому життя.

Хтось їв би з нього м’ясо і котлети.

Голодний рік топтав святе в сміття.

З життя молов кровавії монети.  

(27.09.1993р.)

Вищим органам.

Ви зайдіть у куток, де на вас не чекають в убранні.

Ви у села  поїдьте, загляньте у душу людську.

Там життя умирає, – теплиться душа в існуванні…

Може це вас, панове, пробудить із блудного сну.

                                         05.1993р.

 

Знову нас випадковість щаслива з тобою звела.

Твої локони погляд мій гладив щасливо і ніжно,

Твою посмішку мліючим серцем в безтямі спивав…

Спогад пік каяттям і ридала душа: “пізно, пізно…”  

(07.1993р.)

 

Ти хочеш мене загнуздати законами рифми?..

Я ж вільним у тебе родилось, як вітер в степу.

Без планів, високих ідей, патріотики, цифрів…

Прошу, не приборкуй, я просто не зможу й помру. 

                                       2.11.1993р.

 

Ти мені подарував мімози.

У очах твоїх любов цвіла.

На мої уста, як жовті сльози,

Біль мімозовий пилком упав. 

     (17.11.1993р.)

 

    (Прип. Соломона.)

Людина лукавого серця добра не знайде.

А радісне серце – лікує пригнічені душі.

Палючий вогонь на устах у нікчемних дюдей.

А мудрих язик – то джерельце знання серед суші.

Правдиві уста – то є вічність, брехливі – то мить.

Неправда – як меч. Правда – ліки на рану криваву.

Чомусь ми не можемо, може не хочем збагнуть,

Що Бог на суді розглядатиме кожного справу.

                                      13.12.1993р.

 

Не тішся, коли воріг твій упав,

І серцем не радій, як він спіткнеться,

У голод – нагодуй і хліба дай,

У спрагу – дай води, нехай напється.

 (13.12.1993р.)

 

спокуса диявола.

Ти кличеш мене в бездну, в ніч гріха…

Крізь чари забуття в туман спокус ступаю…

Ось вже в твоїй руці моя рука…

О, де Ти Боже, пробуди мене, благаю!

 (10.04.1994р.)

 

Не покидай мене, мій дух наснаги,

Не засипай же, душенько моя,

Не висихай, мій розуме, від спраги…

Я так боюся мертвого життя.

                     9.04.1994р.

 

Цей клятий світ і душі в чорнім тілі –

Хто цю недосконалість сотворив?

Заштрихував веселку в чорно-біле?

Хто рай земний у ад перетворив?

                     9.04.1994р.

 

      Єднайтесь.

Я дуже хочу, щоб по всій землі

В один і той же час дзвонили дзвони,

І щоб нагадувала в одночас для всіх

Велика зірка про різдво Христове.

З землі духовним співом до небес

Різноголоссям вість блага летіла:

“Христос воскрес, воістинно воскрес…”

Єднайтесь, браття, єдність духа – сила.

                                     26.04.1994р.

 

Хто ми такі без імені у світі,

Без “дядіної” у верхах руки,

Без титулів і бізнес нам не світить?!

Ми – діти Світла в світі зла і тьми. 

(1994р.)

 

Як склалась рифма – так уже й поет.

У кожного свій почерк, зліт, падіння.

На різних п’єдисталах силует.

Душа: – та спалахне, та тліє, та в горінні.

Але, як склалась рифма – вже поет.

               26.04.1994р.

 

Нерозумний син для батька смуток,

Матері ж то гіркість полину.

Боже, сину дай такий здобуток,

Щоби гіркість танула в меду.

                    26.04.1994р.

 

Погляд ласкаво пестив твоє золотаве волосся,

Знову ніжно за руки взялися вже сиві роки.

Веселковою миттю минуле з реаллю сплелося

І утраченим щастям крізь спомин поплило в віки…

                                           26.04.1994р.

 

Я відчуваю, щось в мені змінилось:

І я – не я, а зовсім хтось чужий…

Щось дуже особисте загубилось,

А замість того “щось” пекучий біль.

                              26.04.1994р.

 

Скороплинною річкою час невгамонно біжить.

То бурхливо порогами гострими в бризках і піні,

              То у місячнім сяйві тече серед безлічі зір,

Омиваючи берег дитинства, любові, надії.

На яких острівках не спинялася б доля людська,

Їй світитиме завжди покинутий берег дитинства,

Маяком у якому горять невмирущі серця

Вчителів і батьків, їх любов материнська.

            9.06.1994р.

 

Уста сміються,очі болем змучені.

Хірург із потойбіччя повернув твоє життя.

Зайшов твій син – любов в очах засмучених,

Син – сенс твоєї боротьби, соломинка буття.

                                         3.07.1994р.

 

Ніч плачним схлипом задихалась, мов при сконі..

І на малий вокзал, неначе у труну,

Кривавим зорепадом сипалися долі

Під дулом смерті в глибочінь німу.

Повезли, згорбившись і стогнучи від болю,

Товарняки плоть України у Сибір.

А душі сплетені корінням в ріднім полі,

Святинею лягли в своїй землі.

У цій землі нетлінна кров зітхає

І стогнуть болями вічно-живі серця,

Калина росами кривавими палає,

Застигла тиша важкістю свинця.

На цій землі щороку в дні скорботи

На зустріч  пам’ять зводить вічність й мить

І падолистом Україна-мати

В сирітській тузі-жалобі горить. 

(29.06.1994р.)

 

У саду мого серця зростив я жоржини, троянди,

Сад  же серця твого – польовим розмаїттям горів.

І сплелись наші долі на сонячнім плесі поляни

Різнобарвям  духмяним в калиновім жарі лісів.

                                               9.07.1994р.

 

Зло існує  у світі не як рівноправний володар буття,

А лише, як нестача добра, чи від нього відхилення хибні.

Повернись до добра і поповни його – просить наше життя.

Бо людину зло вмить перетворить в істоту інстинктів.

                                                  1.08.1994р.

 

Я вийшла в світ…ні! я на полі бою

( звичайно, легше бути глядачем)

Тут дощ з окропу, цвях росте травою,

Тут жертва ти, чи кат в руках нікчем.

3.08.1994р.

Від спраги душа моя в жаркій пустині вмирає

І в млісному сконі благає хоч краплю води…

Ти поруч, коханий, Душа ж твоя не відчуває,

Життя закувало її у хаос суєти. 

 (18.08.1994р.)

 

Вона, як горицвіт з Карпатських гір,

Гаряче сонце в неї замість серця,

В очах горить безсмертне світло зір,

Душа співучо-чиста, як джерельце.

Вона лікує душі від проказ.

Без болю розморозить кригу серця.

Струну життя натягне в скрутний час.

Вона очистить все, чого торкнеться.

                                  21.08.1994р.

 

Синочку мій, сину, що з тобою стало,

Запустив ти в душу сатанинське жало.

Я ж тебе дитятком так оберігала,

В твою людську душу Божий Дух вливала.

Старість моя, неміч того не уздріла,

Як тебе зміюка за пяту вкусила.

Любий мій синочку, вбий в собі то жало!

Злийся з Божим Духом, щоб душа засяла.

Господи Всевишній, чоловічелюбе,

Поможи синочку, хай душі не згубить.

Щоб усіх привів нас Ти до Свого Раю…

Во Імя Ісуса всім єством благаю.

                       5.01.1995р.

 

Я хочу додому, хоч знаю, що рано ще, рано…

Так мало я встигла зробити у цьому житті.

Матусину пісню, її соловїнний світанок,

І батькове слово вплела я у вічність зорі.

     Гніздечко я звила, дітей у життя виряджала.

     В долонях терпіння домашній вогонь берегла.

     Душевним вогнем чорний біль в їх серцях випікала,

     Крізь ночі зневіри упертість їх важко тягла.

Я вдячна, мій Боже, за душу стійку, незрадливу.

Пробач їх, мій Отче, не знають що діють вони.

Під свій оберіг візьми долю Ти їх вередливу,

Навіки в серця їх Ти Духа Святого всели.

     Я хочу додому…хоч знаю, що рано ще, рано…

     Так мало я встигла зробити у цьому житті.

     Пробач мені, Отче, за то, що життя свого рану

     Я так й не змогла загоїть на розпятім хресті.

                                               23.01.1995р.

 

Подивишся на людину: зверху густо-густо,

Всіх достатків аж із лишком,  а де душа – пусто.

Як ялинка новорічна – у вогнях вся сяє,

А сама без соку – мертва, коріння немає.   

(5.01.1995р.)

Нове життя – не новина, повір.

Це все повтор забутого чийогось.

Хтось це вже пережив, перехворів,

І знову це повториться у когось.   (5.01.1995р.)

 

                        Сипались долі у вічності бездну

І застивали зорями в тьмі.

Деякі впали у вічність безмежну,

Деякі тут серед нас, на землі.

     Браття і сестри, Духом єднаймось.

     Ми – спадкоємці зоряних душ.

     Гроном калини в віночок вплітаймось,

     Гроном, що топить сніги серед стуж.

Зоряні квіти, хлібні колосся,

Трав різнобарв’я, горіння лісів…

Все в український віночок вплелося,

Воля, веселкові барви віків..

     У вишиванці, віночку, намисті,

     Стан свій гнучкий промінцями обвий,

     Встань, Україно, в джерельному бризкі,

     Світ хай розтане у блискі твоїм.

                                 1995р.

 

Моє життя – у тебе на долоні.

Моє життя – з твоїм злилося  “я”.

Чому своє ховаєш в темнім лоні?..

Будь нашим весь – до крапельки єства.

                                     1996р.

 

Не відцвітають восени стожари,

Вони палають у зимових снах.

Не відійшов у небуття, Назаре,

Ти частка вічності в людських серцях.

     Ти промінець при сонячному сході,

     Багряний відблиск на заході дня,

     Калини гроно у вінку народів,

     Струмочка бризки, пісня соловя.

Безсмертя часточка твоя в Карпатськім цвіті,

В осіннім жарі, в подихі зими.

Воскрес, Назаре, ти в пісеннім світі

Для єдності і миру між людьми.

                                   2.07.1995р.

 

Усміхається день, що привів нас до рідної хати.

Вийшли сонечка два, життєдайне проміннячко ллє.

Пестить батька рука. Пригорта до грудей сива мати

У обіймах правнучку, немов би дитинство своє.

Калиновий сміх, незабудковий погляд малечі

І мамині руки розхитують неба блакить.

Бабуся…ні, мама… а може це я…літній вечір,

Дівча білокуре на гойдалці сивій летить.

Липа медом дитинства запахла, осунулась хата,

Груша скрипом старечим збудила років давнину…

Сяє вічність любовю в серцях рідних мами і тата,

У серцях молодих, хоч окутаних у сивину.  (14.02 1996р.)

Л

истопадовой грустью, родной, над тобой покружу.

Поцелуем дождинок коснусь твоих губ, твоих глаз.

Ветерочком осенним незримо тебя обниму.

С нем рожденья – шепчу я сквозь вечность

                     звездой в лунный час.

                                  20.10.1996г.

 

Ливни сносят селенья. Разрушаются горы.

Голод лик свой явил. Усыхают озера.

Люд зашел у тупик. Мрет любовь средь разрух…

Но упорно молчит человеческий дух. 

(25.11.1996г.)

Желая зло другим, мы сами угасаем.

Жизнь – бумеранг. Не все хотят понять.

Отец нам дверь открыл, мы сами выбираем…

Давайте будем жить и Бога прославлять!

                                26.11.1996г.

 

Син Божий – Світло світу вічного буття,

Повітря і вода, вогонь, хліб і вино.

Знаки Його щодень на явищах життя:

Це – стук краплинок дощику в вікно,

Це – трепет птаха, в вихрі лист кружляє,

Це – сонце топить лід, тепло у вирі стуж,

Це – хвиля, що душевний біль змиває,

Дотик крила прозрінь до грішних душ.

                                27.11.1996р.

 

Я благаю тебе, мій любий,

Не даруй мені зірвані квіти.

Серце крає їх подих останній…

Їхній смерті – не можу радіти.

                     11.03.1996р.

 

Недавно я збагнула, мій єдиний,

Як між двома світами бєшся ти.

Пробач, в хаосі ти - лічу хвилини

І божеволію від самоти.

                      1996р.

 

Серце моє у правиці твоїй –

То червоне вино у кришталі холоднім,

Нерозквітла троянда в замерзлій долоні,

То гаряча любов, що крізь іній шепоче: “зігрій…”

                                         7.03.1997р.

 

покаяння

Схилилось небо, грім гуркоче…

Душа ридає: “грішна я…

Прости мене, Святий мій Отче,

Роди для нового життя…”

                            22.05.1997р.

 

Розлуки сум твій подих спопелив,

Твоя душа з моєю обнялись.

Бог відстань стер, любов благословив…

У мене у руках жаданий лист.

                        6.06.1997р.

 

Просила серце, стиснувши в кулак:

Слізьми мій біль душевний не ятри.

Життя земне – суцільний щем утрат

На кораблі любові без вітрил.

                     6.06.1997р.

 

Єдиний мій, рідний, коханий,

Не вір, що мене вже нема.

Твій подих, твій погляд ласкавий,

Твій біль, твоя радість – то я.

Як жаль, що не можу я, любий,

Упасти в обійми твої…

Торкну вітерцем твої губи,

Поніжусь на милім плечі.

 Сміюсь твоїм сміхом сумним я,

Тяжію у кожній сльозі…

Допоки живеш, мій коханий,

Допоки живу я в тобі.

                27.08.1997р.

 

Я вдячна Богу за хвилини ті,

За дні, роки, єдиний мій, з тобою.

За місто нашої любові – Чернівці,

За вічність душ, обєднаних любовю.

                                 28.08.1997р.

 

Дві душі, що у вирі злились пристрастей,

Дві душі, що зрослись у гарячій любові,

Дві зорі, осяваючі долю дітей,

Дві душі – потойбіччя зірок у галузці бузковій.

                                         28.08.1997р.

 

смерть дорогої людини.

Біль духовний неземного нерва

Душі – сльозою свічки впав… й застиг…

Ніч… Самітність в розпачі завмерла

Твоїм останнім в посмішці:…прости…

                                     5.09.1997р.

 

Кажеш, що ми зустрілися запізно?..

Сумління спить у пяній вщент душі?..

О ні! Твоя душа благає слізно

Життя в любові!!! То ж проснись й живи!

                                    6.10.1997р.

 

народження людини.

Перебрівши річку забуття,

Зіркою упавши в сині гори,

Дух воскрес, народженним життям,

Впавши з потойбіччя в надра горя.

І здригнулась зболена земля

Криком новородженої долі,

Скупаної в маминих сльозах,

Й запеленана в жіночі болі.

                           1993р.

 

Кожний день я вимолюю в Бога для них благодаті,

Щоб від зла їх беріг, взяв Всевишній під Своє крило,

Щоб оселі духовним й земним їхні були багаті,

Кожне серце в любові, у cлаві Господній цвіло.

                                                1993р.

 

Все та же радість, той же біль,

Все той же сміх і той же жаль,

Все ті ж слова лягають на папір,

Все та же музика, хоч і не той скрипаль.

                                       1993р.

 

Я купаюсь у річці блаженства.

Я – до ниточки вся Твоя.

Довго йшла крізь гріховні терні,

Мій Ісусе, до Тебе я.

             9.11.1994р.

 

Я в кожному себе частинку бачу.

В однім радію, з другим гірко плачу,

В однім цвіту, у другім стигну плодом...

То в неба синь лечу,

      То на снігу лежу червоним глодом.

                                  5.06.1993р.

 

Він глянув мені в очі і... змінився,

Весь спалахнув, напрягся, як струна...

І цей вдає, що наче б то влюбився...

Невже мистецтва без інтриг нема?

                                     2.09.1993р.

 

“А яким є Бог, Отець наш, знаєш?”

Запитав я внучечку маленьку,

“Він Такий, що всесвіт пригортає...

Він такий, що весь в моїм серденьку.”

                               9.02.1998р.

 

Ви – сіль землі. А що як сіль звітріє?

Чи світло під посудину кладуть?

Діти мої, хай ваше світло гріє

Любов’ю і освітлює пітьму.

               16.01.1998р.

 

 

 

 

Hosted by uCoz